Олександр Медведєв - Клуб зразкових чоловіків

Чотири рази набраний номер упирався в короткі гудки. Виходить, дзвонити на «956—17–03» немає сенсу. Принаймні, зараз.

Залишаються варіанти: «02», «03». Стосовно цих двох номерів Нержин був реалістом. От, наприклад, міліція. Судячи з того, що загадкові «вони» не побоялися викинути свою співробітницю на вулицю, міліція їм не страшна. Зрештою, що «їм» можна інкримінувати? А якщо дівчину справді накачали наркотиками, її можуть відправити на примусове лікування в наркодиспансер. Це дещо краще, ніж в’язниця чи божевільня. Ну а «швидка допомога»… Її можна чекати не одну годину. Сам він доставить дівчину в лікарню набагато швидше.

Є ще один варіант. Нікуди не їхати. Залишити незнайомку до ранку в себе вдома. Може, вона опритомніє, і тоді усе з’ясується саме собою з розмови за кавою. Але, хоч би якою привабливою здавалася ця думка безвідповідальній і ледачій половині його натури, він рішуче відкинув її. Він не лікар. Навіть якщо йому здається, що життя дівчини в безпеці, судити про це може тільки фахівець.

Нержин дістав із шафи в передпокої легкий плащ. Зайшов до кімнати, прихопив про всяк випадок паспорт, дві стогривневі купюри і високу картонну коробку з-під комп’ютера, купленого минулої осені, коли Нержину нарешті дістався довгоочікуваний грант фонду Хаммерштейна. Відтак витяг із комори чохол з вудками і дві пари старих лижних палиць.

Усе це зайняло в нього не більше хвилини. Нержин замкнув двері та стрімголов скотився сходами.

— Старшина Солодов! — бадьоро відрекомендувався працівник міліції, який охороняв місце події.

— Слідчий Валерій Полуяров.

Судмедексперт Мераб Гербертович і технік-криміналіст Остап Марченко ввійшли до квартири номер 86 слідом за Валерієм. Усередині було вогко і задушливо, як у тропіках. Доводилося уважно дивитися під ноги, щоб не вступити в чималу калюжу на лінолеумі.

— Розповідайте, — кивнув Полуяров старшині.

— Значить так. Сьогодні о восьмій вечора громадянка Кузьменко, прийшовши додому, виявила, що її залили. Вона кинулася нагору і подзвонила у квартиру 86. Їй не відчинили. Вода прибувала, і Кузьменко звернулася по допомогу до слюсаря, який живе на першому поверсі. Його прізвище — Ломакін, — уточнив старшина, подивившись у свої записи. — Слюсар перекрив холодний і гарячий крани та залишив під’їзд без води. Кузьменко була впевнена, що хазяїн квартири десь поїхав, аж раптом одна із сусідок заявила, що бачила, як Максим заходив, але не бачила, як виходив. Кузьменко викликала міліцію, аби зламати двері. На виклик з’явився молодший лейтенант Іванищенко, який і знайшов труп. Убитий лежав у ванні обличчям униз. Сусіди впізнали в убитому хазяїна квартири Максима Гуняковського. Двадцять чотири роки, неодружений, закінчив консерваторію по класу фортепіано, останній рік не працював, на обліку в міліції не значився.

— Відмінно попрацювали, старшина.

— Спасибі. Та тільки це інспектор опитував сусідів, протокол складав Іванищенко, а я отут стояв. Я тільки переказую, — зніяковів Солодов.

— А чому ви говорите «убитий»? Не можна ж виключати самогубство, нещасний випадок, — замислено поцікавився Валерій, хоча сам такі варіанти уже виключив. Ти ще спробуй утопися у ванній «хрущовської» квартири!

— Та яке там самогубство! — вигукнув старшина. — Там у кімнаті все догори дном. Сліди боротьби!

«Сліди боротьби — це, мабуть, занадто, — подумав Валерій, оглядаючи єдину і досить затишну кімнату. — Але безлад надто вже підозрілий».

Справді — килимова доріжка лежить на півдорозі між вітальнею і ванною кімнатою. На друзки розбита дорога порцелянова ваза. Зім’ятий вовняний плед запхано під ліжко, на підлозі смажений арахіс, що висипався з перекинутої бляшанки, яка закотилася під журнальний столик. Постіль не складена. Розкішне німецьке піаніно «Циммерман». Кришка відкрита, немовби виконавець відлучився на хвилину і зараз повернеться, щоб продовжити концерт…

«Навіть ті предмети, що стоять на своїх місцях, дихають тривогою», — зітхнув Валерій.

— Забув сказати, телевізор був увімкнений. Ми його вимкнули, щоб не заважав працювати, — додав старшина.

Валерій почав по черзі висувати шухляди письмового столу. Жодних слідів стороннього втручання. Документи, гроші, загорнені у зошитовий аркушик у клітинку, — усе на місці.

Чи от, наприклад, золотий годинник. Двадцять чотири камені. Фірма «Етуаль», Швейцарія. Спокійнісінько лежить на тумбочці біля дивана. Сам проситься в руки матеріально заклопотаному злочинцеві… Ні, версію про пограбування Максима Гуняковського доведеться відразу відкинути. Навряд чи в молодика з консерваторською освітою на антресолях улаштована схованка, де штабелями складено золото в зливках.

— Валеро, можна? — до кімнати ввійшов Остап, геній експертизи, жартівник і загальний улюбленець.

Остап поставив важкеньку валізу з інструментами на підлогу і приготувався доповідати.

— Значить так. Замки-замочки. Не буду морочити тебе деталями, але я певен, що ніхто з «гостей» не використовував відмичок. Отже, у злочинців чи злочинця був ключ. Причому врахуй: що замок марки «Мотура». Нагадаю, «Мотура» славиться тим, що ключ до нього підробити практично неможливо. Дуже точна механіка. Ясно?

— Ясно. Далі.

— Далі в нас ніжки. На кухні біля плити наша пташка порядком наслідила. На підлозі було розлито маслинову олію, і вона вступила в калюжку. Так що радій, Валеро! У нас чотири якісних відбитки підошов взуття. Кросівки «Рібок», розмір тридцять дев’ять.

— Для чоловіка — мало, для жінки — забагато, — зауважив Валерій.

— Ну, це залежить від жінки. У моєї дружини взагалі сороковий! — не без гордості вставив старшина Солодов.

— Повернімося до