Олександр Медведєв - Клуб зразкових чоловіків

Нержин не відразу зметикував, що за п’ять метрів перед його машиною на асфальті лежить дівчина. Лежить без руху, судомно підібравши до живота стрункі ноги, ледь прикриті короткою спідницею.

Він різко загальмував і, потягнувшись через спинку крісла, дістав із-під задньої шибки аптечку. Потім викинув недопалок, нервово поправив окуляри в легкій металевій оправі та вийшов із машини.

За дві сотні метрів від підворіття стояв сірий джип «Ніссан» із заглушеним двигуном і погашеними фарами. Нержин не бачив ані машини, ані її пасажирів, але ті, хто сидів у салоні «Ніссана», добре бачили Нержина.

Нержин присів навпочіпки.

Він був упевнений, що дівчина непритомна. Справді — хіба буде молода приваблива особа валятися в підворітні о пів на одинадцяту вечора просто так, знічев’я? Але про всяк випадок він кашлянув і тихо сказав:

— Даруйте… Вам не потрібна допомога?

У відповідь — ані звуку.

Руки дівчини були судомно заломлені до грудей, немов вона намагалася захиститися від нападу. Ні годинника, ні прикрас, ні сумочки при ній не було. Зате на правій кисті Нержин зауважив написані ручкою сім цифр. Майже напевно — номер телефону. Дивно. Такі ефектні дівчата зазвичай не мають звички використовувати свої тонкі зап’ястя як записну книжку.

Він перевів погляд на відвернуту вліво голову незнайомки. Очі заплющені, рот ледве відкритий. Нержин ніяк не зважувався доторкнутися до дівчини, тож підніс тильну сторону долоні до її губ. Та було занадто тепло, щоб відчути подих. Тоді він обережно доторкнувся пальцями до її горла. Так, там, у глибині молодого красивого тіла, билося серце і, виходить, тепліло життя.

Ні крові, ні інших слідів насильства Нержин не знайшов. Ані найменшого запаху спиртного його чутливий ніс теж не розчув.

Сергій легенько ляснув дівчину по щоці. Ніякої реакції, але вдарити сильніше він не зважився. Нержин дістав з аптечки нашатирний спирт і, піднявши їй голову, сунув відкриту пляшечку під ніс. Це теж не допомогло.

Сергій якомога обережніше взяв дівчину на руки. Як і всі непритомні, вона виявилася дуже важкою, втім, на брак фізичних сил Нержин ніколи не скаржився — позначалося колишнє захоплення п’ятиборством і гирьовим спортом.

Сергій посадив дівчину на заднє сидіння і загнав «Жигулі» на подвір’я. Він замкнув усі дверцята, але мотор не заглушив. Було ясно, що сьогоднішній день закінчиться ще не скоро.

Нержин вихором злетів довгими сходовими прольотами на четвертий поверх, відкрив двері, підбіг до телефону.

Сім цифр на зап’ястку дівчини вкарбувалися в його пам’ять. Телефон був дуже простий: на початку рік XX з’їзду КПРС без першої цифри — 956. А потім — рік Нарвської битви, 1703. Разом: XX з’їзд і Нарва, тобто 956—17–03. Не запам’ятати таке з першого разу просто неможливо. Принаймні, так думав Нержин, професійний історик.

Він зняв слухавку.

План дій був простий і логічний. Він має зробити для незнайомки все, що від нього залежить, і при цьому, по змозі, не вскочити у халепу.

Він зателефонує. Можливо, просто передасть дівчину її родичам, чоловікові чи другу. Якщо ж на тому кінці проводу ніхто не підніме трубку…

Гудки були довгі. Причому Нержин уловив перепад тону гудків, характерний для автоматичного визначника номера. «Ну що ж, — подумав Сергій, — тепер вони знають мій телефон. З огляду на те, як просто через номер установити адресу та ім’я власника квартири, мені принаймні не потрібно придумувати собі якийсь ідіотський псевдонім».

Після п’ятого гудка трубку підняли.

— Слухаю, — озвався хрипкуватий жіночий голос.

— Це номер 956-17-03? — діловито запитав Нержин.

— Так, — з легким роздратуванням підтвердила його співрозмовниця. — А в чому, власне, річ?

— Пробачте за пізній дзвінок, — випалив Нержин. — Мене звати Сергій Нержин. Ви мене, звичайно, не знаєте.

— Звичайно, — погодилася особа на тому кінці проводу.

Нержину було наплювати на зарозумілість своєї співбесідниці. Тільки б вона не кинула слухавки.

— Але нас, схоже, зв’язує одна дівчина, якої я, до речі, теж не знаю. Їй на вигляд років двадцять п’ять. Блондинка, симпатична, із прямим довгим носом, у сірій спідниці. Я знайшов її десять хвилин тому, непритомну. А на її зап’ястку був записаний ваш телефон.

— Курва… — прошипіла його співбесідниця.

— Можу я довідатися, ким вона вам доводиться? — Нержин був незворушний.

— Не можете, — крижаним тоном відрізала жінка. — Я вам от що скажу, молодий чоловіче. П’ята нам більше не потрібна. Наш телефон я раджу вам забути і не згадувати до самої смерті. Ваш телефон ми, так уже й бути, теж забудемо. Якщо бажаєте, можете зробити з П’ятої набивне опудало, або з’їсти її на вечерю. І не передзвонюйте нам, будьте ласкаві, — з лиховісною ввічливістю закінчила незнайомка.

У слухавці зачастили короткі гудки.

Нержин натиснув на кнопку перенабору номера і задумливо прикусив губу.

Що ж виходить? П’ята (яка ще «п’ята»?), бачите, їм (кому це «їм»?) більше не потрібна. Він може з’їсти її на вечерю. Смішний жарт, нічого не скажеш.

Робоча гіпотеза дозріла відразу: дівчину накачали наркотиками, не виключено — заблокували пам’ять під гіпнозом і викинули з підпільного публічного дому. Втім, у гіпноз Нержину не вірилося, а от у наркотики і бордель — цілком.