Башлер Жан - Нарис загальної історії

так, аби забезпечити себе засобами для пояснення переходу за її межі, так само, як нам доведеться пояснювати генезис модерності поза межами традиційних історій.

За визначенням, поле відрізняється і від загального людського, і від субзагального культурного. Воно є культурним, що піддається універсалізації та диверсифікації. Застосування цього визначення до палеоліту порушує делікатну й тонку проблему. Палеолітичне культурне не могло виринути з попереднього культурного, оскільки воно є першим. Кам’яне знаряддя є застосуванням певної форми — розумового жесту шкрябання, різання, проколювання, биття — до матерії (кременя чи іншого твердого каменю) для виготовлення корисного предмета і отримання засобів для розрізання м’яса, вичинки шкіри, розмелювання зерна, видовбування посуду тощо. Знаряддя не можна вважати перетворенням, яке зачепила попередній стан на кшталт того, як раціональне наукове знання можна пояснювати як результат перетворення раціональності — емпіричної або рефлексивної. Але, з іншого боку, палеолітичне культурне не можна вивести безпосередньо з людської природи, оскільки природне людське поле є полем усіх можливих культурних полів — минулих, нинішніх і майбутніх. Щоб спробувати вибратися з цієї проблеми, потрібно постулювати водночас імовірну й актуальну матрицю. Вона ймовірна в людській матриці в тому сенсі, що є певною можливістю виду взагалі. Кам’яне знаряддя є застосуванням людської дії, здатності людини надати форму матерії або матерію формі, щоб отримати виріб, корисний для досягнення цілей людини. Поле також актуальне й не ототожнюється з людською ймовірністю — кам’яне знаряддя не єдине можливе знаряддя, комп’ютер є іншою можливістю — і не є результатом удосконалень, що випливали б з попереднього стану: адже до кам’яного знаряддя знарядь не існувало зовсім. Можна узгодити те, що видається неузгоджува-ним, шукаючи культурні вираження людини, які були б водночас первісними, вхопленими в стані народження, як перше вирішення, що постає перед нами для розв’язання задачі, і еволюційними, такими, що можуть вести до небачених рішень. Важливо при цьому не плутати «первісне» з «елементарним». Елементарне легко сприймається як таке, що веде до складного і передбачає еволюціоністську парадигму. Її, проте, слід відкинути, оскільки вона важко ухиляється тієї чи тієї форми детермінізму, яка, усуваючи випадковість, усуває й історичність людини. З іншого боку, еволюціоністське бачення, засноване на взаємодоповнювальному протистоянні елементарного й складного, веде до небезпеки перервати єдність виду, що заперечується фактами і що може зробити марним сам проект загальної історії.

Ідеться про те, щоб виявити явища, на яких можна показати — вони були явними вихідними точками для більш або менш випадкових, але теж ясних наслідків, які привели до нинішнього стану світу. Слід зосередити увагу на деяких проблемах і розв’язаннях: як вид вижив у довгостроковій перспективі? Як люди жили разом? Якого сенсу надавали вони життю людини? Нам потрібно перш за все спиратися на демографічні, економічні, морфологічні, політичні, релігійні та етичні факти. Щодо куту, під яким треба розглядати факти, то це має бути такий кут, що подає їх як первісні — перші знайдені розв’язання, ті, що стихійно постають перед людськими дієвцями; як природні — це правильні розв’язання, вони водночас відповідають людській природі й цілям людини; як еволюційні — вони здатні утворювати наслідки, які можуть вести до дуже відмінних розв’язань.

На які джерела слід спиратися, щоб встановити факти? Ексклюзивним джерелом мала б бути археологія, але вона висвітлює факти тільки їхніми технічними аспектами, матеріалізованими в предметах. Оскільки ж нас цікавить загальна історія, то ми змушені вдаватися до етнографії, убезпечуючи себе від очевидного ризику анахронізму. Найнадійнішою пересторогою було б увесь час дотримуватися міркувань максимально загального характеру. Ми точно помилимося, якщо спроектуємо на палеоліт рецепт якоїсь страви, приготовленої сьогодні в пересічній пігмейській родині, але можна сміливо стверджувати, що палеолітичні мисливці-збирачі готували свої страви з впольованої дичини та зібраних плодів.

Демографія

Палеолітична демографія дає прозорий приклад первісного, природного й еволюційного розв’язання. Задача, яку слід розв’язати, цілком очевидна: як зможе вижити вид? Ця задача постає перед усім живим і перед нашим видом, оскільки він живий, тваринний, ссавцевого типу, наділений статтю. Труднощі, які тяжіють над розмноженням людей, пов’язані в першу чергу з малою плодючістю жінок. Середній час плодючості плюс періодичність народжень дає не більше восьми дітей на жінку за відсутності будь-якого регулювання народжуваності та будь-якої медичної допомоги, при годуванні материнським молоком і відлученням від груді в два з половиною роки. Така плодючість не середня величина, а межа, якої досягають дуже мало жінок, а багато не досягають зовсім, позаяк безпліддя, післяродова смертність і мала тривалість життя зменшують плодючість, а дитяча смертність скорочує відсоток дітей, які досягають віку для передання життя. Ще одна складність і виключно людська особливість: значний час, потрібний для того, аби довести людину до зрілості. Дорослішання, імовірна природа людини та вимоги культурної актуалізації потребують від двадцяти до двадцяти п’яти років, щоб сформувати індивіда, здатного виконувати загальні функції, на які він покликаний, і йому потрібно буде ще стільки ж, аби передати естафету наступному поколінню. Повний цикл відбувається років за п’ятдесят, і це багато, коли тривалість життя від народження набагато нижча за цю цифру. Щоправда, ця обставина не має жодного сенсу, і слід ураховувати тривалість життя при народженні дітей. Вона може бути достатньою для старшого чи старших, але стає проблематичною для наймолодших, які наражаються на небезпеку, що пізніше вони народжуються, то більшу, втратити батька або матір ще до досягнення зрілості.

Вихід, який знайшов вид для розв’язання проблеми, яка через ці труднощі стала нагальною, відкривають як археологія, так і етнографія. Він базується на домашньому господарстві, утвореному статево зрілою жінкою сімнадця-ти-вісімнадцяти років і чоловіком, що на кілька років старший за неї. Вони складають пару, яка, в принципі, стабільна й постійна, хоча її постійний характер обмежується смертю одного і повторним шлюбом іншого, а стабільність регулюється розлученням. У цієї пари двоє чи троє дітей, тобто половина тих, яких вони народили. Інша половина померла ще на першому році життя чи в підлітковому віці. Цифра у дві-три дитини є не середньою, а нормою, хоча вона й не виключає винятків у той чи той бік. Сім’я, яка складається з батьків і дітей, ніколи не буває ізольованою тривалий час, а завжди інтегрована в більшу спільноту. Інтеграція відбувається на двох рівнях. П’ятеро сімей складають