Ніка Нікалео - Dolce Vita, або Кінець гламуру

Дарка Трип’ята була однією з найрозумніших на курсі. Рано вийшла заміж за розлученого архітектора. Промучилася з ним пару років в очікуванні здійснення його наполеонівських планів. Народила чарівного малюка, на якого татусеві було начхати. Потім плюнула на все і розлучилася. Влаштувалася працювати у податкову, де за сім років пройшла шлях від інспектора до начальника відділу. Різними шляхами пробивала собі дорогу, але я їй не суддя. Синочка відправила до бабусі у Галич, на свіже повітря, на справжнє коров’яче молоко. Вже навчається у третьому класі. А Дарка тепер як дівиця на виданні. Та ще й з великими перспективами! Іноді я їй навіть заздрю.

Вона моя єдина давня подруга. Справжня жіноча дружба, як на мене, дуже нагадує шлюб. Ти сприймаєш подружку як свою власність і часто-густо ревнуєш її до інших, не таких близьких подруг, з якими вона може проводити час без тебе. А раптом захопиться так, що ти їй станеш непотрібною?! Це означає, що ти втрачаєш когось, кому ти повністю довіряєш, на кого можеш покластися у форс-мажорних обставинах і хто за тебе стоятиме, як за себе. Звичайно, з часом я навчилася ділити її з іншими. Та все ж я ревно охороняю територію нашої інтимності і довіри, щоразу наголошуючи, що наша дружба — унікальна і навіки.

— Ну, де ти, Роксунь? — відповідаю на дзвінок бідолахи. — Не можеш? Добре, давай. Ввечері здзвонимося.

— Просто вже відпустило, — трактує її відмову Дарина.

— Дар, а що там у вас на роботі? — цікавлюся, бо знаю у податковій багатьох.

— Завал повний! Іноді мені так хочеться послати все нафіг! Взяти нормальну місячну відпустку, як у нормальних людей. А не те цикання по два тижні… Або й взагалі піти у консалтингово-аудиторську фірму, — зітхає скрушно, — вони мене вже давно до себе кличуть. Що скажеш?

— Я б не погодилася, — відповідаю чесно.

— Та ну? — єхидно всміхається.

— Тут — ти держслужбовець з відповідними привілеями і перспективами. Повага знову ж таки… А там що? Ну, дадуть велику зарплатню з посадою, хай навіть директора і місяць відпустки. А їздити будуть на тобі по усіх ямах, як на старому пікапі. Я ж не один рік пропрацювала у свого Василя в бухгалтерії! Пам’ятаю, як там наді мною знущалися спочатку. Пригадуєш, як плакала?

— Ну, я ж одразу в дамки, — із гонором зауважує. — Але приватний бізнес нині є, а завтра… Одна радість — відірватися на вихідні у нічному клубі.

— Слухай, а візьми мене з собою, — дивлюся на її реакцію.

— Та ти жартуєш? А що скаже твій? — розгубилася вона.

— Хіба я не маю права раз розважитися? Ну, вигадаю чиїсь уродини, та й все.

Але причина набагато глибша. Там я потай від самої себе надіюся побачити Його! Він розбурхав мою свідомість і душу ще у горах. Ох, же і дженджик!

— Ти там будеш хітом вечора.

— Жартуєш?! — я здивовано посміхаюся. Давно не відчувала себе центром уваги мужчин.

— Напевно… Свіже м’ясо, — примруживши одне око, відповідає подруга.

— Та де там, не першої свіжості…

— От глупа. Якраз саме те, що треба!

На тому й порішили. У Трип’ятої скінчилася обідня перерва. А я в очікуванні давно забутих юнацьких вражень поїхала на сеанс медитації.

Нічний клуб — те місце, де випадково можеш зустріти тихого сім’янина в товаристві дівчат сумнівної репутації. А Він — просто зразок для оточення. Та мене не проведеш! Його недвозначні вібрації я відчула за тисячу миль. Вже розпиталася і знаю, де Він вештається. Щоправда, жодного разу його ні з ким не застукали. Значить, мій серцеїд у пошуку. Тим краще для мене. Що ж, мій котусю, буде тобі приємний сюрприз!

Fitness Club «Ельдорадо»

— Любцю, привіт! — пірнаючи у басейн, махає мені рукою Даринина співробітниця.

— Ну, як вода?

— Супер! Щойно закінчилася дитяча година. Заходь, поки температура не опустилася до звичної, — з джакузі кричить мені Дарка.

Зробивши три басейни для розминки, іду до дівчат. Вони вже сидять за барною стійкою і сьорбають гарячу запашну каву.

Хоча усім нам уже за тридцять, та назвати нас жіночками ні в кого язик не повернеться. Ну, хіба що із заздрості! Ми давно хитромудро зупинили свій вік на межі десь так двадцять п’ять. І цьому сприяють не тільки наші косметологи, креми і можливість висипатися досхочу, а й незмінно гарний настрій і непереборний оптимізм.

— Одне «американо», будь ласка! — замовляю офіціантові. Тоді щока до щоки вітаюсь з подругами.

— Ну, йдемо наступного тижня на дискотеку? — підморгує мені Дарчина співробітниця. — Дарина Миколаївна зізналися, що ти проявила таке бажання.

Мені не дуже до вподоби, що вона уже в курсі.

— А ти не боїшся конкуренції? — закидаю єхидно.

— Та яка з тебе конкурентка! — міряє мене поглядом. — От, Дару б заміж видати! Тоді б я вдихнула на повні груди.

— Куди вже повніше? І так вивалюються, — жартує Роксолана.

— Дівоньки, я за них у Бундесі п’ять тисяч євриків не для того виклала, щоб приховувати від людей. А якраз навпаки! — і вона вигинає спину, як кішка. Та так, що смужки купальника ледь-ледь прикривають її соски.

— Тримай, бо випадуть, Лілько! — підколює її Дарина.

Провівши у басейні і на тренажерах десь зо три години, їдемо по взуттєвих бутіках.

Хтось із великих сказав, що у жінки за будь-яких обставин мають бути у порядку зачіска і туфлі. А решту можна пробачити. Я не пробачаю нічого! Особливо колготок з сиротливими очками. А як можна вибачити невипрасуваний одяг? Це ж як зневажливий плювок тобі в обличчя! Поряд з такою особою стояти соромно. Це там, у них на Заході, головне — щоб усе чисте. А жував крокодил цю річ чи ні — значення не має. Культури одягатися у них немає! Ось який висновок я зробила після щосезонних відвідин Європи. Тільки в Австрії не кожен ідентифікує мене, як «рашен».

— Лілька — ти транжира! — іронізує Даринка. — Дві пари чобіт та ще й туфлі… Твоєї зарплатні вистачить якраз на півкаблука.

— Я така економна, Даріє Миколаївно, ви просто не уявляєте! — відповідає в тон співробітниця. — Усе, що зароблю, відкладаю. А харчуюся тільки натур-продуктом