Ніка Нікалео - Dolce Vita, або Кінець гламуру

Алінка справно відпрацьовує свій борг: я влаштувала її на це тепленьке місце.

— До нас тут віднедавна ходить одна вкрай пихата дівиця. Блондиниста така і дуже худа, хоча уже і двійко діток має. Вона ще у вашої перукарки обслуговується…

Львів, хоча майже міліонер, — місто, де тебе усі знають. Хочеш ти цього чи ні. Саме цю дівицю я щойно спостерігала у словесній баталії з чоловіком. «Ну-ну, так у чому там справа?»

— Юля, друга дружина Бориса Ростиславовича. Ну, ви ж знаєте, що він заради неї мусив піти з сім’ї. Кажуть, що він досі дуже опікується ними, хоча і передав своїй першій мережу магазинів.

— Та-ак?! — зображаю здивування.

— Але бабій є бабій…

— Алінка, вийді на мінуточку! — чую голос Лєночки. І вже за дверима: — Нє надо нічєво расказивать, ти шо, сума сашла?!

Напевно, почула, проходячи повз кабінет. Косметолог повертається у пригніченому настрої і компостує мені мозок маразмами про свої креми. Про Борьку з Юлькою вже ані слова. Але ж я і так у курсі їх історії.

Боря Ростиславович — особливий поціновувач жіночих принад, причому без зайвої перебірливості. Про це знали усі, у тому числі його перша дружина. Виглядає, що друга сім’я була необдуманим рішенням, про яке Боря (сто процентів!) жалкував. Адже та, заради якої він це утнув, нічого особливого собою не являла і зовні нічим не вирізнялася серед інших тодішніх його пасій. Красива молоденька лялечка з не надто обтяженим інтелектом обличчям. Для усіх очевидно, що вона йшла на бій лише за солідні «маєтки» Борі. І хитромудро розставивши свої тенета та вчасно завагітнівши, пробила коханця на жалість. У результаті отримала свій бойовий трофей, закріпивши право на нього народженням синочка, а за доволі короткий термін — і донечки.

Чи думала вона, що у зв’язку з цим Боря Ростиславович покине свої звички? Змінить пружні дівочі груди на безсонні ночі з дитячими памперсами і пляшечками з сумішшю? Не знаю, навряд чи… Але однаково гірко дізнатися, що ти не єдина, навіть тоді, коли знаєш, що ти не перша. Мабуть, саме у таку мить починаєш розуміти, що, вірогідно, ти і не остання.

Через годину Алінка зняла жувально-кремового кольору млинець з мого обличчя, констатувавши:

— Досконало!

Салон з псевдоіталійською назвою «Венеціано» — не просто заклад, де чоловіків і жінок намагаються переконати, ніби вони тут перетворюються на супермоделей. Це місце, де акумулюються останні новини і чутки. Тут тусується увесь істеблішмент по-українськи, так би мовити, вершки нашого суспільства: колишні, «відвисівші» своє валютчики, рекетири, фарцовщики, тепер, пардон, бізнесмени, депутати, навіть продюсери…

Відтам до стоянки п’ять хвилин ходу. Можна було б, звичайно, і під дверима машину залишити, але у центрі тепер такий скажений рух, що ризик бути коцнутим чи навіть просто подряпаним занадто високий. Краще я вже потруджу трохи свої ніженьки.

А на паркінгу знову заставили мою машину. «А чорти б узяли того дядю Мішу з його йолопами! — подумки вилаялась я. — Мене Дарина запиляє за запізнення!» Сідаю за кермо і сигналю стоянщику з усієї дурі. Тут же зі сторожки вибігають двоє хлопців і, як по команді, відганяють свої автівки. Мені це подобається! Після розмови мого чоловіка з ким треба я тут зайвий раз навіть очима не веду Лише сигналю. Респект!

— Алло, Дарунь, ти вже на місці? — телефоную подрузі на мобільник. — Я вже під’їжджаю. Ну, двадцять хвилин, це не так уже й довго.

Коло моїх особистих друзів зводиться до кількох найщиріших подруг. Люди, які поділяють твої інтереси і думки, — просто скарб у скрутних психологічних ситуаціях. Це за кордоном заведено за шалені гонорари таскатися по приватних психологах, а якщо випадок запущений, — по психотерапевтах. А в нас цю роль виконують, як усім добре відомо, вуха подруги і її носовичок. Причому абсолютно безкоштовно!

Під’їжджаю під ресторанчик. Ставлю машину подалі від якогось олігофрена, який припаркував свою на повороті, на кільці, просто під знаком. Очевидно, думав, що стрілочка означає «парковка тут». Ох, і заїде ж йому хтось у зад!

— Ну, ти і нахаба, — по-дружньому усміхаючись недавно відбіленими зубами, вітає мене за столиком Дарина. — Я вже замовила нам по салатику і фреш.

— Рокса обіцяла підтягнутися. Ридала мені зранку у трубку.

— А що сталося? Знову її благовірний крила розпустив?

— Він їх і не складав ніколи, — і тут же згадую в тему: — Он і Борькина Юлька нарешті пересвідчилася, що той чужих курей топче!

— Теж не новина! Що посієш, те й пожнеш. Але побачити таке на власні очі — все одно, що каблучку з діамантом загубити.

— Це точно! Так ти, я зрозуміла, в курсі.

— Ага. Ми з дівчатами якраз збиралися додому. Вже десь близько другої ночі було. А тут Боря з Анжелочкою вийшли. Ти її бачила на проспекті Шевченка в «Ельдорадо». Їх там троє подружок ходить. Усі, як з тієї реклами Ді-джингл: «Мерзавки, із носа виколупують казявки». Вона молоденька зовсім, ще в політеху вчиться.

— Це та, що з силіконовими цицьками? — уточнюю глузливо.

— Ага, формиста дівка. Та навряд чи це імпланти. Вона з якогось села.

— Так ти геть усе знаєш, а мені ані мур-мур.

Так кортить поділитися з Даркою, розповісти про те, що на мене накотило у горах на вихідних. Може, це кохання?! А може, ще гірше — пристрасть? А може, просто захоплення? Тоді це скоро минеться. Зараз я явно не в стані адекватно оцінити те, що сталося. Якась гаряча субстанція у грудях бурлить і стогне, і прагне вирватися назовні… Ні, сьогодні я їй не зізнаюся. Потерплю.

— Чуєш! Я і не думала, що тебе Борька цікавить, — кидає, попиваючи фреш, Дарина і додає спостережливо: — Ти якась дивна. Очі блищать, такими дурницями, як ловеласи, цікавитися стала…

— До чого тут він! Просто хоч якийсь екшен. І конкуренток, що підросли, краще в обличчя знати. Щоб у випадку чого…

— Та йди ти! Тобі це вже точно ні до чого. Твій Вася живе однією роботою. Зранку до ночі там пропадає, — запевняє подруга.

— Це правда. Але ми вже так давно одружені. До того ж, я теж у нього, вважай, не перша, — вагомо додаю я.

— Ну, там законного шлюбу не було. То й нема про що