Ніка Нікалео - Dolce Vita, або Кінець гламуру

— батьки з села передають. Так що можу собі дозволити. А вам раджу звернути увагу на вибір вашої безробітної подруги.

Я купую рожеві, як дитячі мрії, лакові чобітки на шпильках у комплекті з такою ж милою сумочкою від Валентино.

Лільчині жарти іноді бувають не дуже коректними. Дарка із максимально серйозним обличчям парирує:

— А може, у Любки бойфренд — олігарх! Тобі все треба знати!

— Що стосується грошей — то така моя робота, Даро Миколаївно, — пирскає головний інспектор її відділу.

— Ну, то доводжу до вашого відома, Ліліє як вас там по батькові, що у Любці власна агенція нерухомості й будівельна компанія, — вкрадливо повідомляє Даруха. — Правда, вона там буває раз на рік, і то у суботу. Але тепер, я думаю, у вас більше не буде сумнівів щодо її платоспроможності.

— Ого, — із повагою хитає головою Лілька. — То Любка сама — «олігархша»!

Я тут же переводжу погляд з нижніх рядів на верхній ексклюзив. Власниця магазину власноруч пакує нам взуття і сумочки, не підіймаючи очей. Здогадуюся, що вона побоюється прохання про скидку. І тут Дарина озвучує її думки:

— А якась знижечка давнім знайомим належиться?

— Ой, дівчатка, — починає бідкатися власниця. — Долар і євро підскочили, а у нас все ще за старим курсом. Вам пощастило, я якраз зараз із бухгалтером все переоцінюю. І завтра тут будуть зовсім інші цінники…

— Але ж ми, — починає наша товаришка Роксолана, та її жестом руки перериває Дарина.

— Ну, ні то й ні. Будемо вважати, що нам сьогодні справді підфортунило, — з багатозначним виглядом каже вона нам.

Ми виходимо з бутіка. І вже за дверима з усмішкою Дарина Миколаївна повідомляє:

— Я знаю, хто їх інспектує. Ця дамочка ще буде просити, щоб я у неї цю скидку взяла.

— Правильно, Дар! — підтримую її. — Вони ці речі в Італії втричі дешевше закуповують. А нам тут і п’яти відсотків не скинула, крохоборка!

— Дівчата, щось я так покавувати захотіла! Поїхали у «Місто кави» чи «Ласівню»?! — пропонує Лянка.

— Ти для кого щойно «ішачила» у фітнес-клубі? Чи ти туди приходиш тільки на тренера подивитися? — підколює її Лілька. — Я тобі слинявчик подарую!

— Та ти що, жартуєш?! — щиро дивуюсь Ляниній неперебірливості. — А ну, тоді їдемо на каву! Мене зараз розірве від цікавості. Блискавкою по машинах!

— Та ну вас, — червоніє найсором’язливіша з нас і додає: — Він — хлопець вільний, і я теж нєзамужем. Майже…

— Ну-ну…

У «Ласівні» на Староєврейській нас зустрічають, як рідних. Ми тут часті гості, хоча востаннє заходили місяць-півтора тому. Трохи змінили дислокацію, а ще трохи їздили по Європах і по родичах на Різдвяні свята.

— Доброго дня вам, панянки! — адміністратор запопадливо усміхається. — Щось ви про нас зовсім забули. Так давно не заходили!

— Невже зачерствіли наші улюблені тістечка? — кокетливо запитує Дарка, натякаючи на те, скільки ми завжди тут замовляємо, ще й додому купуємо.

— Як можна, дівчата! Усе найсвіжіше! Але тільки для вас — все найкраще, — запевняє адміністратор, жіночка-торт.

І поки нам несуть наше замовлення, я зауважую, як у кафе заходить одна моя давня знайома.

— Прівєт, — сухо вітається зі мною і прямує в інший зал.

Вовчий оскал на моєму обличчі їй у відповідь.

— Хто це? — моментально оцінивши її від зачіски до кінчиків червоних чобіт і сумки в тон, здивовано запитує Лілька. — Я її ніколи не бачила тут раніше. А дамочка дуже дорогенька. От тільки занадто кругленька!

— Та просто ко-ро-ва, — підсумовує Лянка, відчувши холодок між нами.

— Це — жінка власника Тернопільського молокозаводу, — повідомляю.

— А, тоді все зрозуміло. От тільки як можна було довести себе до такого потворства, — дивується Лілька. — Як же він з такою, пардон, спить?

— Про смаки не сперечаються, — підкреслюю я.

— А може, він нею і не цікавиться зовсім. Я знаю, що він кілька років тому лікувався десь за кордоном. Було щось дуже серйозне. Не в курсі, правда, що. Йому там ледве життя врятували, — ділиться інформацією Дарина. — І хто знає, можливо, це вплинуло і на його чоловічі можливості…

— А діти у них є? — робить стурбований вираз Рокса.

— Аякже. Двоє — вісімнадцять і п’ятнадцять років, — пригадую я.

— Ого! Ну, то їй років сорок? — цікавиться Лілька.

— Дівчата, та вона на рік молодша за мене. Я з нею в школі в останніх класах вчилася!

— Не смішно! — у Лільки від подиву і гордості за власну зовнішність видовжується обличчя. — Ну що, дівки, як ми з вами на такому фоні? Скажи?!

— Справді, з таким баблом можна було себе і на Анжеліну Джолі перетворити, — зневажливо зауважує Дарка. — Я теж завжди думала, що вона набагато старша за мене.

— А Маріна абсолютно собою задоволена. Подає себе досконалою і вважає, що так і повинні сприймати її навколишні, — пояснюю її філософію і жартома додаю: — Не те що ми з вами — жертви моди, заправлені силіконом.

— Ну, знаєш, — відбивається Лілька. — Краще вже третій силіконовий, ніж шостий чи якийсь там на пару з панталонами «XXL»!

У цю мить нам приносять «штрудель», який дає мені можливість плавно перейти до іншої теми.

— Роксунь, а ти нам нічого не хочеш розповісти? — хитрувато поглядаю на неї, звівши брову.

— Ну, що ви, чесне слово, причепилися! — ніяковіє вона. — Подобається він мені. То й що, треба відразу про це говорити?

— Треба! — впевнено каже Лілька. — Може, ми тобі щось порадимо по-дружньому, по-дівочому… Він же не олігарх, не депутат, і навіть не середньої ланки бізнесмен. А ти задивляєшся на нього!

— То що ж він — не людина? А яке у нього рельєфне тіло, кубики на животі… Так би й вкусила! — каже Роксолана і жадібно ковтає рулет.

— Ну от, тепер нам зрозуміла твоя мета, — жартує Дарка. — Але за таких обставин існує імовірність непомітно закохатися. Це я тобі з власного досвіду.

— Мене зараз розіб’є параліч! Ти про свого архітектора Льончика? — здогадуюсь я глумливо.

— Саме про нього. А чим він був гірший за цього, на твій погляд? —