Любомир Андрійович Дереш - Остання любов Асури Махараджа

Планети, що їх курував дядько Аді Гада, знаходилися кількома планетними ярусами нижче Патали, докладно в тому місці, де закінчувалися гарячі пекла й починалися пекла холодні. З однієї його планети, тої, де розміщувалися легендарні й моторошні Сади Зізнань, відкривався вид на щось, що істоті, наділеній поетичним баченням, могло би здатися зіницею Бога — круглим отвором у вселенському склепінні, крізь яке у Всесвіт дивилась пітьма. То були краї, де закінчувалися звичні уявлення про речі, закінчувалися назви і форми, а починалися розріджені сфери вічної темряви, котру в страшних писаннях людей і напівбогів називали зовнішньою, а часом — суцільною або ж скрайньою.

Дивлячись у цей велетенський отвір німої темряви, Асура Махарадж не раз задумувався про своє призначення. Навіть тоді, коли про заборонені книги та дослідження геть не йшлося, отвір у зовнішню пітьму навіював думки метафізичного характеру. Та й годі було від них утриматися — про що інше можна думати, дивлячись, як перед тобою розверзається безодня, де навіть чорнота не настільки чорна, аби перекрити глибоку, вичерпну відсутність усього, велике ніщо, котре позирало на тебе і наче запитувало: «Ти готовий до зустрічі зі мною?»

Хоч наґи й володіли практично невичерпним запасом сил і довголіття, все ж і їм доводилося залишати сповнені трепетних насолод пенати й вирушати туди, куди не ступала ще нога жодного картографа. Смерть була великою таємницею для нижньосвітніх філософів, й існувало стільки ж спекуляцій навколо неї, скільки й мудреців, що бралися давати на це запитання відповідь. Загалом же на Паталі суспільство було поділене на два великих класи — тих, хто вірив у вчення Наґарджуни[4], що свого часу спускався проповідувати пустотність дгарм, і тих, хто не вірив ні у що. Ті, останні, вважали, що з приходом смерті закінчується не стільки потік дгарм, скільки потік радощів і насолод, і скеровували свої життєві сили, аби урвати їх за життя якомога більше. Перші ж подібною жадібністю до життя не відрізнялися. Останніми роками їх залишалось усе менше, і дядько Аді Гада був одним із небагатьох аксакалів, представників старої школи, котрі самі ще пам’ятали Наґарджуну і силу його проповіді, слідували настановам патріярхів і сповідували золоті принципи «Сутри серця»[5]: немає ні страждань, ні причини страждань, ні шляху подолання страждань, немає ні пізнання, ні досягнення, ні недосягнення, ні старості, ні смерті, ні подолання старості й смерті. На них, таких, як Асурів дядько, тепер дивилися як на реліктів, нікому не цікавий анахронізм, старосвітських зміїв, що випали зі своєї епохи у новий, складний світ.

Дядько, відчуваючи, що має все менше розуміння в колі колег (сам він не одну тисячу років пропрацював у тому ж самому інституті, де тепер мав такі напади сумнівів його племінник), склав свої повноваження і переключився на благочинну діяльність. Йому виділили кілька планет для наглядання, і дядько займався тим, що допомагав заблудлим душам отримати необхідну їм порцію мук перед тим, як дарувати їм визволення у вічній пітьмі.

— Вітаю, любий племіннику, — озвався до Асури Махараджа його дядько, як тільки осіла курява, здійнята його віманою[6].

— Мої поклони, дядьку, — Асура Махарадж виповз із вімани й покірно, склавши долоні в пошані, схилив голову перед старшим. Хоч така ввічливість уже виходила з моди, все ж Асура виростав у сім’ї з традиційними цінностями. — Пробач, що прийшов без попередження, дядечку. Маю пильну розмову до тебе і знаю, що тільки ти один здатен розрадити моє серце.

Дядько обійняв Асуру Махараджа й запросив до невеличкого столу під деревом. На пригірку перед Садами Зізнань дядько мав просту хатину із соломи. Лежанка, горщик, костур, пара мисок — оце й усе майно, що залишив собі дядько Аді Гада. Він завжди славився зреченістю, чим, безумовно, завоював авторитет серед колег. Тепер же, на схилі життя, дядько дозволив аскетичній натурі проявитися повною мірою. Аді Гада Пандит присвятив залишок свого життя зближенню з вічним. Позбавлення зовнішніх атрибутів, котрі би нагадували про його причетність до певного соціального укладу, було частиною його шляху.

— Сідай, любий Асуро, — припросив його дядько, вказуючи на місце навпроти себе. — Що привело тебе в такому поспіху на ці околиці королівства?

— Любий дядьку, — звернувся до нього Асура Махарадж, склавши долоні в жесті прохання й згорнувши могутнього хвоста смиренними кільцями. — Великий неспокій охопив мій розум, відколи я задумався над тим, як я живу, над тим, як влаштоване наше суспільство і наука, і тим, які мотиви керують нашою цивілізацією. Що дужче намагаюсь я розібратися в хитросплетінні законів і правил, усталених у нашому світі, то більш заплутаним почуваю себе. Скажи мені, дядьку, що може заспокоїти мій розум, як мені повернути втрачену рівновагу? Я загубив свій розум у цьому складному світі, і більше не знаю, де правда, де брехня. Будь ласка, достойний родичу, просвіти мене. — Сказавши це, Асура покірно схилив голову.

Дядько подивився на Асуру Махараджа, в його погляді сплелися любов і співчуття.

— Ти велика душа, любий племіннику, — сказав дядько. — Не кожен наважується ставити ці запитання так прямо, адже запитання передбачають відповідь. А що, коли відповідь не принесе нам втіхи?

Дядько, бувалий учасник не одного філософського диспуту, з видимим задоволенням пробуджувався до розмови, пригадуючи, вочевидь, ту молодечу пору, коли метафізичні дебати були його пристрастю.

— Я не боюся незручної правди, дядьку, — підняв голову Асура Махарадж. — Я боюся неуцтва. Жага впитись істиною висушує мене, тож, благаю, пролий на мене милість свого розуміння, розкрий мені, хто я, яке моє призначення, чому, попри те, що я живу в найпрекраснішому закутку Всесвіту, я продовжую відчувати муку і неспокій? Розкажи мені, хто такі напівбоги і хто такі ми, демони. Чому ми воюємо, і чому ця війна ніяк не закінчиться? Чому одні кажуть, що світ нереальний і в ньому немає основи, інші кажуть, що світ створений Абсолютом і поклоняються йому як найвищій причині, а ще інші насолоджуються і веселяться, ні про що не думаючи? Хто підтримує закон у цьому всесвіті? Хто правий, до кого долучитись, за ким стояти, дядьку? Я готовий прийняти істину, якою б страшною та не була, лиш би вона дала перепочинок моєму стомленому темрявою невігластва серцю.

Дядько задоволено вислухав щирі слова Асури Махараджа. Видно було, що слова ті припали до душі старому змієві.

— Мій любий племіннику, ти запитуєш мене про те, що хочуть знати мудреці