Леся Воронін - Таємне Товариство Близнюків, або Чудовисько озера Лох-Ойх та інші страховища, Леся Воронін

– Климе, скоріше сідай у машину, не можна гаяти ні хвилини, – скомандувала пані Соломія.

Я підхопив наплічник, швидко спустився з горища по хисткій драбині й за мить вже сидів у часольоті. Пані Соломія позначила точне місце призначення, а час прибуття перенесла на добу назад. Помітивши мій здивований погляд, вона пояснила:

– Потрапивши в учорашній день, ми зможемо непомітно спостерігати за всім, що відбувалося на вершечку гори Треп, коли ще жодних тривожних повідомлень звідти не надходило. Треба дізнатися, звідки з’явилися ці двійники. Сподіваюсь, незабаром ми це з’ясуємо.

Вона усміхнулася мені так, як це завжди робила моя бабуся Соля, коли не мусила перетворюватися на владну й рішучу пані Соломію, і поклала праву долоню на пульт керування. Адже часоліт починав працювати, лише зчитавши відбитки пальців на її чи на моїй руці.

Я знав: жодних світло-звукових ефектів, які так класно показують у фантастичних фільмах, зображуючи політ крізь час і простір, не передбачається. Та все ж замружився. А коли розплющив очі, наш жовтий автомобільчик уже стояв на невеличкій терасі, порослій густим чагарником. Тераса була розташована біля самого вершечка гори Треп, над якою сходило яскраво-помаранчеве сонце.

Розділ 4. Агент синьомордів чи жертва нелюдського експерименту?

У наметовому таборі, що розкинувся біля стародавнього кромлеха – кам’яного кола, спорудженого з величезних кам’яних брил тисячі років тому, – панувала тиша. У цей ранній час учасники оперативної групи ТТБ, яка мала наглядати за підземною галереєю, де зберігалися прозорі капсули із «законсервованими» синьомордами, ще спали.

– А можна я зазирну до намету мами й тата? — прошепотів я, хоча добре знав, що пані Соломія не згодиться. – Я буду дуже обережним, страшенно хочеться їх побачити не по скайпу...

Бабуся знизала плечима й заперечливо похитала головою:

– Думаєш, я за ними не скучила? Але ризикувати не можна – поки ми все не з'ясуємо, нас ніхто не повинен помітити.

Рухаючись, мов безтілесні привиди, ми обминули наметовий табір і врешті увійшли всередину магічного кола, оточеного кам’яними брилами. Науковці ще й досі не розгадали таємницю цих дивовижних споруд. Але наші далекі пращури вірили – саме тут зосереджена могутня енергія Всесвіту, яка впливає на кожну живу істоту. Ось чому прибульці з далекої галактики, хижі істоти, схожі на велетенських жаб із синіми мордами, створили свої таємні бази саме там, де існували стародавні мегаліти – місця сили.

Рік тому одну з таких баз на горі Підстава, де також зберігся стародавній кромлех, нам вдалося знешкодити. Другу випадково виявили мої батьки-археологи, які в той час проводили розкопки на горі Треп. Про місцезнаходження решти синьомордівських криївок ми дізналися, коли захопили інкубатор з їхніми ікринами. Синьоморди були змушені надати нам цю інформацію в обмін на пуголовків, які встигли вилупитися з ікрин і одразу ж почали вимагати поживи.

– Можна про щось спитати? – звернувся я до своєї супутниці, хоча розумів, що зараз не зовсім слушний час, щоб морочити їй голову своїми запитаннями.

– Це якось стосується нашої розвідувальної операції? – бабуся іронічно глянула на мене, але я відчував, що нарешті можу запитати про те, що вже давно не давало мені спокою.

– Чому ти не хочеш перенестися в той час, коли якісь могутні істоти притягли на цю гору велетенські каменюки? І якщо це справді місце сили, то чому б тобі не отримати її і стати такою могутньою, що ніякі синьоморди з їхньою універсальною зброєю, паралізаторами й пінобластерами не будуть нам страшні?!

– А тому, що будь-яке втручання у події минулого може мати катастрофічні наслідки навіть у далекому майбутньому. Ну, наприклад, через кілька тисячоліть не народиться такий видатний приборкувач синьомордів, як Клим Джура, – пожартувала пані Соломія, а потім продовжила цілком серйозно: – Розумієш, тоді історія людства розігруватиметься зовсім за іншим сценарієм... До речі, ти помітив, що сьогодні на горі Треп не співає жодна пташка? Навіть не чути, як сюрчать коники чи дзижчать комарі. А минулого року їх тут цілі хмари літали.

Я прислухався – справді, тиша, що панувала на горі, була якась моторошна. Але замислюватись над цим і шукати пояснення не було часу. Ми вже підійшли до великої круглої брили, яка прикривала вхід у підземну галерею. Там хижі прибульці залишили своїх синьомордих представників, які перебували в анабіозі у спеціальних прозорих капсулах. У слушний час вони мали пробудитися й розпочати підготовку до вторгнення на Землю головних синьомордівських сил.

– Ти пам’ятаєш, що треба робити? – голос пані Соломії ледь захрип – чи то від прохолодного вранішнього повітря, чи то від хвилювання.

Я нічого не сказав, лише кивнув головою, швидко витяг з кишені невеличкий контейнер, у якому зберігалася силіконова плівка з відбитком перетинчастої лапи. Обережно натяг її на праву долоню і приклав до того місця на кам’яній кулі, де було вибито зображення лапи синьоморда. Я вже проробляв цю операцію рік тому, коли ми вперше проникли в цю секретну криївку, і знав, що буде далі.

Кругла кам’яна брила почала повільно від’їжджати вбік, а в отворі, що утворився в землі, з’явилися рухомі сходи, які успішно доправили нас до підземної галереї. При нашій появі спалахнуло яскраве світло, я на мить замружився, а коли розплющив очі, то подумав, що в мене почалися галюцинації.

Біля однієї з прозорих капсул стояло створіння, якого просто не могло існувати в реальному світі. Навіть у підземній криївці космічних прибульців. Це був дивний покруч – напівсиньоморд-напівлюдина. І що найдивніше – ця потвора когось мені нагадувала. Так, у монстра було обличчя мого давнього ворога й сусіда Сашка Смика на прізвисько Кактус.

– Не рухайся! – наказала пані Соломія, блискавичним рухом вихопила з потайної кишені свій останній винахід – універсальний біоблокатор – і спрямувала його на блакитного покруча. – Лише спробуй поворухнутись і перетворишся на хробака!

Кактус слухняно завмер, переводячи переляканий погляд з пані Соломії на мене. Видно було, що його страшенно налякав загадковий прилад, і він не сумнівається – пані Соломія, не вагаючись, виконає свою погрозу.

Я обережно наблизився до істоти, яка колись була моїм найзапеклішим ворогом. Зараз Сашко нагадував недоробленого персонажа з фільму жахів, якого не встигли як слід загримувати. Тулуб і лапи в нього були як у велетенської, вкритої бородавками блакитної жаби, а обличчя залишалося людським. Щоправда, набуло синього кольору. І волосся, за яке він колись