Леся Воронін - Таємне Товариство Близнюків, або Чудовисько озера Лох-Ойх та інші страховища, Леся Воронін

– Ні, щось набагато гірше. На базі почали з’являтися... двійники.

– Двійники заморожених синьомордів? Як же вони могли... подвоїтись, якщо лежали в герметично закритих капсулах? Тим більше, що за ними весь час ведеться спостереження.

– Ти що, нічого не розумієш?! – пані Соломію явно дратувала моя сповільнена реакція. – По базі бігають двійники членів ТТБ! Уявляєш? Серед велетенських кам’яних брил-мегалітів сновигають точні копії наших товаришів. Такі собі близнюки, яких неможливо відрізнити від справжньої людини-прототипу. І ніхто не знає, звідки вони взялися...

– А від кого прийшло повідомлення? – захвилювався я, бо пам’ятав, як торік один із заморожених синьомордів несподівано прокинувся, розгерметизував камеру і накоїв багато шкоди.

– Від Археолога. Ти ж знаєш, твій тато, повідомляючи важливу інформацію, завжди користується псевдонімом. Так само, як і всі члени ТТБ.

– Дивно, вчора ввечері, коли ми розмовляли по скайпу, тато сказав, що на базі все добре. От тільки Тютя, якого ми послали на Треп, щоб він подихав гірським повітрям і нарешті перестав кашляти, кудись зник.

– Чому ж ти мені про це не сказав?! – обурилася бабуся. – Я ж попереджала, щоб з нашого синьоморда, хай його вважають прирученим і майже перевихованим, ока не спускали. У минулому на його сумлінні надто багато серйозних злочинів. До того ж, як ти пам’ятаєш, це не перша моя спроба змінити хижу вдачу жабоподібних прибульців. І щоразу мої експерименти нічого не давали. Трьох перших синьомордів, тих, які взяли мене в заручники, я загіпнотизувала, а потім зменшила до розміру звичайної жаби-ропухи. Але одного дня вони допалися до липучки з мухами, які діють на них як сильний наркотик, обжерлися і зникли у невідомому напрямку. Кажуть, у нашій околиці, на болоті, за якийсь час з’явилася нова порода жаб – блакитно-зеленкуватих. Вони не кумкають, а пронизливо верещать, свистять та скрегочуть, викликаючи жах у випадкових перехожих.

– Пам’ятаю, вони й у нас вдома так голосно репетували, що я зрадів, коли ці бородавчасті потвори втекли.

– Климе, а може, це ти нагодував їх мухами? – підозріливо глянула на мене бабуся.

На щастя, зараз у бабусі не було часу аналізувати деталі зникнення трьох огидних слизьких і галасливих ропух. Мені не хотілося згадувати і про жирного синьоморда, котрий мало не звалився мені на голову одного погожого літнього ранку, коли я відпочивав у гамаку в нашій сільській садибі. Підступна тварюка хотіла уколошкати мене, вистріливши впритул з пінобластера. І я не загинув лише тому, що хижий прибулець, помітивши муху, проковтнув її на льоту і через це схибив. Так що своїм порятунком я завдячую цій скромній комасі.

Приборкавши пузатого мухожера, бабуся Соля довго намагалася прилаштувати його до якоїсь роботи, бо вірила, що це вгамує його хижі інстинкти. Але все було намарно – ненажерливе монстрило втекло, перед цим знищивши весь запас бабусиного полуничного варення. Як виявилося, солодощі синьоморд любив також. Ми так і не дізналися про його подальшу долю. І мушу сказати, це мене зовсім не засмутило.

Розділ 3. Лускокрилі летять по допомогу

Ми швидко зібралися й вийшли на подвір’я. Бабуся щільно причинила вхідні двері й увімкнула сенсорний замок, який реагував лише на відбитки її або моєї правої долоні. Тепер жінка, яка ще півгодини тому годувала мене рум’яними сирниками, политими абрикосовим варенням, була зовсім не схожа на мою бабусю.

Зараз я йшов поряд із президентом ТТБ пані Соломією, вбраною не в зручний домашній халат і розтоптані капці, а у спеціальний еластичний костюм, який мав властивості хамелеона – миттєво маскувався під колір дерев, трави чи скель. У підошви кросівок були вмонтовані пристрої, що піднімали людину над землею і могли переносити на повітряних подушках на чималу відстань. У наплічнику, що висів у пані Соломії за спиною, лежав універсальний набір, який мандрівники в часопросторі завжди брали з собою на випадок непередбачених обставин. Я був споряджений так само і вже збирався скочити на переднє сидіння нашого часольоту, замаскованого під старенький жовтий «Запорожець», коли почув владний голос моєї супутниці:

– Климе, ходімо, допоможеш мені відправити повідомлення команді рятівників.

Пані Соломія попрямувала до старої комори, на горищі якої розташувалася метеликова ферма. Величезні жовтокрилі метелики кружляли по горищу, вмощувалися на дерев’яні перекриття під самою стріхою, і, здавалося, їхні яскраво-жовті крильця ледь чутно шурхотять у повітрі.

Ці метелики вміли розносити секретні повідомлення членам ТТБ так само, як у давнину спеціально навчені голуби доправляли пошту. Поштові метелики ніколи не помилялися, бо пані Соломія заклала в них програму точного орієнтування на місцевості. Найголовнішим було те, що наших метеликів не могла засікти й перехопити найдосконаліша ворожа техніка. Їхні крильця блокували будь-які сигнали і жовтокрилі поштарі долітали до місця призначення без жодних проблем.

– Якби хтось із сусідів побачив, як ми вкладаємо до поштових торбинок метеликів капсули з повідомленнями, то, певно, вирішив би, що в нас остаточно з’їхала стріха, – сказав я, спорядивши ще одного жовтокрила.

– Рада, що тебе це розважає, – досить різко обірвала моє базікання пані Соломія, – але ситуація кожної хвилини може вийти з-під контролю. Найдивніше, що я ніяк не можу зв’язатися з іншими базами. А раптом і там з’явилися двійники?

– Думаєш, це якась чергова синьомордівська пастка?

– Цілком можливо. Якщо прибульці перед утечею облаштували свої таємні схованки під древніми мегалітами по всій Землі, то могли запрограмувати й таку пастку для тих, хто знайде їхні капсули із законсервованими синьомордами.

– Справді, я десь читав, що так само робили давні єгиптяни, називалось це «помста фараона». Археологи чи звичайні грабіжники – ті, що проникали у піраміди, відкривали саркофаги й діставали мумії фараонів, згодом помирали від невідомої науці хвороби.

Промовивши останні слова, я здригнувся від жаху. Раптом усвідомив, у якій небезпеці опинились мої батьки і друзі, що працюють на горі Треп та на інших розсекречених об’єктах синьомордів.

Тим часом метелики по черзі підлітали до великої електронної мапи, прикріпленої до стіни комори, засікали світловий сигнал, що миготів саме в тому місці, куди треба було доправити повідомлення, а потім вилітали у невеличке віконце під стріхою. До речі, якщо ви не знаєте, то лускокрилі – це наукова назва метеликів... (Ну от, мабуть, бабуся Соля була права, щось мене знову заносить. Часом страшенно хочеться похизуватися, якщо не перемогами над космічними прибульцями, то хоча б знанням початкового курсу