Майкл Доббс - Хід королем

стіни. Та й сам Лендлес не справляв враження витвору мистецтва. У нього було широке, сливово-червоне обличчя, м'ясисте, яке починало опливати, ніби свічка, якщо її тримати надто близько до вогню. Маса його тіла було величезна, а руки — грубі, як у чорнороба, що має репутацію кулачного заводіяки. Свою газетну імперію «Кронікл» він збудував, псуючи страйки і кар'єри: хто ще, як не він, зруйнував кар'єру чоловіка, який просто зараз чекав на поїздку в Букінгемський палац, щоб відмовитися від влади і впливу посади прем'єр-міністра.

— Міс Квайн. Саллі. Дуже радий, що ви прийшли. Я довго хотів з вами зустрітися.

Вона знала, що це брехня. Якби він раніше хотів зустрітися з нею, то вже влаштував би таку зустріч. Він провів її до вітальні, навколо якої розташувалися кімнати пентгаузу. Зовнішні стіни кімнати були повністю з ударостійкого скла, крізь яке відкривалася прекрасна панорама на будівлю парламенту над Темзою, і, здається, половина тропічних лісів була принесена в жертву, щоб укрити підлогу хитромудрими дерев'яними візерунками. Непогано для хлопчика з провулків Бетнал-Ґріну[1].

Він указав їй на широку шкіряну канапу, перед якою був журнальний столик, заставлений тацями, на яких парував гарячий сніданок. Не було жодних ознак прихованого помічника, який мав би принести щойно зготовані страви й оздобити стіл хрусткими накрохмаленими лляними серветками. Саллі відмовилася з'їсти бодай щось, але господар не образився. Він зняв піджак і схилився над власною тарілкою, доки вона взяла філіжанку чорної кави і чекала.

Він їв сніданок по-простацькому: етикет і манери не були його сильним боком. Лендлес майже не розмовляв, уся його увага зосередилася на яйцях, а не на гості, і вона вже почала запитувати себе, чи не вирішив він, що зробив помилку, запросивши її. Він уже змушував її почуватися вразливою.

— Саллі Квайн. Народилася в Дорчестері, штату Массачусетс. У віці тридцяти двох років уже заробила собі репутацію славетного соціолога. У Бостоні теж непросто завоювати собі місце з-поміж оцих тупоголових селюків.

Вона це знала, бо була колись заміжня за одним з таких. Лендлес виконав своє завдання — промацав її минуле: він хотів, щоб усе було ясно. Його очі вистежували її реакцію, бігаючи під величезними бровами, схожими на сплутане мотуззя.

— Це чарівне місто, Бостон, добре його знаю. Скажіть мені: чому ви залишили там усе, чого досягли, і приїхали сюди, в Англію, щоб почати все спочатку? З нуля?

Він зробив паузу, але не отримав відповіді.

— Це було розлучення, так? І смерть дитини?

Він побачив, що її щелепи напружилися, і спитав себе, викличе це бурхливий гнів чи втечу. Але він знав, що жодної сльозинки не проллється. Саллі зовсім не такого штабу, це видно з її очей. Вона не була надприродно-худорлява і висушена, як вимагала сучасна мода,— її краса була більш класична; стегна, може, на півдюйма заширокі, але гарно заокруглені. Вона була бездоганна на вроду. Шкіра обличчя була гладка, смагла, темніша і сяйніша, ніж будь-яка англійська троянда, а риси — чіткі, наче різьблені. Вуста — повні й виразні, вилиці — високі, волосся — густе і довге, чорноти такого глибокого відтінку, що Лендлес запідозрив італійське або єврейське походження. Її найбільш прикметною рисою був ніс — прямий, з пласким кінчиком, який посмикувався, коли вона говорила, а виразні ніздрі емоційно роздувалися. Це був найбільш провокативний і найбільш чуттєвий ніс, коли-небудь ним бачений, і Лендлес несамохіть уявив його на подушці. Але очі його тривожили: їм точно не місце на такому обличчі. Вони були мигдалеві, сповнені іржі й зелені осіннього листя — напівпрозоро-смарагдові, мов котячі, але приховані за немодними окулярами. Погляд не сяє, як мав би сяяти у жінки, як він колись, певно, і сяяв, подумалося Лендлесові. В них було більше недовіри, начебто щось стримувало блиск.

Вона глянула у вікно, ігноруючи його. Різдво прийде всього за кілька тижнів, та в повітрі не відчувалося сезонних веселощів. Святковий дух спочивав на стрімких потоках каналів, і день не видавався сприятливим для зміни прем'єр-міністрів. Чайка, гнана бурями Північного моря, пролетіла повз вікно, її крики проникали крізь подвійне скло: це була заздрість до їхнього снідання; зрештою вона змовкла у вітряному небі. Саллі спостерігала, як пташка зникає у сірості.

— Не сподівайтеся, що я засмутилась або образилася, містере Лендлес. Той факт, що у вас досить грошей і впливу, щоб підготуватися до зустрічі, мене не вражає. Це мені й не лестить. Зі мною часто фліртують літні бізнесмени,— зронила вона. Образа була продумана: вона хотіла дати йому на здогад, що тут не буде гри в одні ворота.— Вам чогось треба від мене. Я не знаю чого, але вислухаю. Доки це стосується справи.

Вона схрестила ноги повільно і свідомо — так, щоб він це помітив. Змалечку в неї не було сумнівів у тому, що чоловіки вважають її тіло привабливим і звертають на неї надмірну увагу, через що вона ставилася до своєї статі не як до дару, а як до інструмента, з чиєю допомогою прокладається шлях у складний і нещедрий світ. Вона давно вирішила: якщо секс є валютою життя, то вона перетворить його на бізнес, щоб відчиняти двері, які по-іншому не відчиняються. А чоловіки бувають такими несосвітенними бовдурами!

— Ви дуже прямолінійні, міс Квайн.

— Не люблю ходити околяса. І я вмію грати за вашими правилами,— вона відкинулася на канапі й почала загинати пещені пальці лівої руки.— Бен Лендлес. Вік... ну, заради вашого марнославства, скажімо так: не зовсім менопауза. Зразковий сучий син, який народився ніким, а тепер керує однією з найбільших інформаційних імперій у країні.

— Яка скоро стане найбільшою,— перебив він її.

— І захопить «Юнайтед ньюзпейперс»,— сказала вона, потакуючи,— коли прем'єр-міністр, запропонований вами, підтриманий і обраний практично одноголосно, буквально за кілька годин займе пост і просто відмахнеться від політики свого попередника в царині поглинань і монополій. Ви, певно, святкували всю ніч, я здивована, що сніданок їсте з апетитом. Але ви маєте репутацію людини з невгамовними апетитами. Усіх видів,— говорила вона спокусливо, підкреслюючи слова, згладжуючи і пом'якшуючи інтонації, але не стираючи їх. Вона хотіла, щоб її помітили, виокремили з натовпу. Тому голосні в неї звучали так, як їх вимовляють у Новій Англії, надто розтягнуто і ліниво для Лондона, а от слова були грубуваті, наче підхоплені десь у черзі безробітних у Дорчестері.— То який у вас намір, Бене?

На гумових губах видавця заграла посмішка, але очі в нього лишилися незворушними, він пильно