Майкл Доббс - Хід королем

зрадило його: безперечно, його вже досить зраджували. Йому подали маленьку шапочку, під яку він дуже обережно сховав волосся, ніби готуючись здійснити не більш ніж прогулянку парком з дружиною і дітьми. Він повинен створити прекрасне видовище. Плаща він скинув на землю, тож так його буде краще видно.

О сили небесні! Холод пронизував його, наче мороз стиснув серце, яке шалено калатало, й перетворив його на камінь. Він зробив глибокий, палючий вдих, щоб оговтатися від шоку. Він не повинен тремтіти! І тут перед ним опинився капітан його гвардії, на його чолі виднілися краплини поту, незважаючи на погоду.

— Лише кілька слів, капітане. Я хотів би сказати кілька слів.

Він у муках напружував розум, шукаючи їх.

Капітан похитав головою.

— Заради любові Господньої, найпослідуща людина на світі має право на кілька слів.

— Ваші кілька слів коштуватимуть мені життя, сір.

— Мої слова і думки для мене важать більше, ніж саме життя. Це мої переконання, які й привели мене сюди, капітане. Я востаннє поділюся ними.

— Я не можу дозволити вам. Правда, мені дуже шкода. Але я не можу.

— Ви відмовляєте мені навіть зараз?

Спокій у його голосі зараз був витіснений запалом обурення та новою хвилею паніки. Усе йшло не так.

— Сір, я не маю таких повноважень. Перепрошую!

Капітан ступив уперед, щоб торкнутися його руки, але в'язень відступив, і очі в нього докірливо запалахкотіли.

— Ви можете змусити мене замовкнути, але ви ніколи не зробите мене тим, ким я насправді не є. Я не боягуз, капітане. Мені не потрібна ваша рука!

Присоромлений капітан відступив.

Час прийшов. Немає більше слів, немає більше перепон. Немає схову. Це була та мить, коли і вони, і він могли зазирнути в глибину й дізнатися, якою людиною він був насправді. Він знову набрав повні легені пекучого повітря, надовго задивившись у небо. Священик проголосив, що смерть буде остаточним тріумфом над мирським злом і болем, але в'язень не ні відчув ні розради, ні сонячного променя, який осявав би йому шлях, ні небесного спасіння — тільки твердий крицевий небосхил англійської зими. Він збагнув, що досі стискає кулаки, і нігті впиваються в долоні; він змусив себе розтулити долоні та притиснути до штанів. Тиха молитва. Ще один вдих. Потім він нахилився, подякувавши Богові, що має в колінах ще достатньо сили триматися й опускатися повільно і граційно, як він вправлявся в камері всю ніч, і простягнувся на грубому дерев'яному помості.

З юрби досі не було жодного звуку. Його слова не могли б розворушити чи надихнути людей, але принаймні стали б виправданням. Його охопив гнів, несправедливість вразила його як ударом. Навіть немає можливості все пояснити! Він у розпачі глянув ще раз в обличчя людям, чоловікам і жінкам, в ім'я яких обидві сторони вели війну і які зараз тут стояли з порожніми поглядами, безтямні пішаки у грі. Але всі ці бовдури складали його народ, заради порятунку якого він був зобов'язаний боротися проти тих, хто хотів зруйнувати закон задля власної вигоди. Він програв, але правоту його справи, безсумнівно, буде доведено наприкінці. Врешті-решт. Він зробив би те ж саме знову, якби мав іншу можливість, інше життя. Це був його обов'язок, у нього немає вибору. Немає іншого вибору, ніж той, що є зараз, коли він опинився на голій дерев'яній дошці, що досі пахла смолою і свіжою тирсою. І вони зрозуміли б, так чи не так? Урешті-решт?..

Дошки рипіли просто біля лівого вуха. Обличчя в натовпі здавалися закрижанілими в часі, наче на величезній фресці, де ніхто не рухається. Сечовий міхур був переповнений — від холоду чи страху? Скільки ще?.. Зосередитися чи молитися, може? Зосередитися! Він перевів погляд на маленького хлопчика, років вісьмох, не більше, у лахмітті, з крихтами на замазаному підборідді, який перестав жувати свій кусень батона і чиї невинні карі оченята розширилися в очікуванні, спрямовані кудись на фут вище його голови. Боже, але як холодно, такого холоду він ще в житті не відчував! Та раптом слова, які він силував себе запам'ятати і які тяжко карбувалися, зненацька знову нахлинули на нього, наче хтось одімкнув йому душу.

І літа тисяча шістсот сорок дев'ятого люди взяли свого суверена, короля Карла Стюарта, оборонця віри і законного спадкового короля Великої Британії та Ірландії, і стяли йому голову.

Рано-вранці взимку, у спальні, що виходила на сорок акрів палацового саду, якого не існувало тоді, коли Карл Стюарт переступив до іншого життя, прокинувся його нащадок. Комірець його піжами, вологий від поту, прилип до шиї, а сам він лежав долілиць на жорсткій подушці, у плямах поту, але все одно відчував холод... Холод, як смерть. Він вірив у силу снів і їхню здатність розкривати таємниці внутрішнього буття і за звичкою після пробудження записував усе, що міг пригадати, у блокнот, який тримав з цією метою біля ліжка. Але не цього разу. Не було потреби. Він ніколи не забуде ні запаху юрби, змішаного з духом смоли і тирси, ні тяжкого металевого кольору неба того скутого морозом дня. Ні невинних, очікувальних карих оченят і замазаного підборіддя, обсипаного крихтами. Ні цього відчуття розпачу, що йому не дали слова, зробивши його жертву безглуздою, а його смерть — абсолютно даремною. Він ніколи не забуде. Хай як би намагався.

Частина перша

Розділ перший

Ніколи не перетинай незнайомого моста, якщо їдеш на слоні.

Китайське прислів'я

ГРУДЕНЬ: ПЕРШИЙ ТИЖДЕНЬ

Це не було випадковим запрошенням: він нічого не робив випадково. Це було наполегливим, безапеляційним викликом від людини, яка більше звикла наказувати, ніж задобрювати і випрошувати. Він чекав Саллі до сніданку, і йому не спадало на думку, що вона може відмовитися. Особливо сьогодні, коли один по одному змінювалися прем'єр-міністри, і це здійснювалося волею народу. Це буде днем великої розплати.

Бенджамін Лендлес відчинив двері сам, що здалося їй дивним. Це були апартаменти для створення враження, занадто дизайнерські та знеособлені, квартира, в якій ти очікуєш, що тебе зустріне якщо не швейцар, то принаймні секретар чи особистий асистент, який має бути під рукою, щоб подати каву, привітати і розрадити гостей, не даючи їм поцупити якусь картину імпресіоністів з тих, що прикрашають