Вайлет Альвіно - Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно

Розділ 2

– Так, чудово. Ми скоро будемо, – відповіла я юристу.

Ця коротка телефонна розмова подарувала мені надію, що обід нарешті закінчиться. Він і так тривав надто довго.

– Контракт готовий?

– Так, Арсене Михайловичу. Готовий.

– Прекрасно. Оскільки ми вже закінчили обідати, пропоную не відкладати.

– У мене немає заперечень. Ходімо, – погодився Максим... Сергійович.

– Ви йдіть, а я вас наздожену. Зайду на хвилинку до вбиральні, – сказала я, хоча насправді просто хотіла дати собі хвилинку перепочинку.

Та навіть у цьому дрібному проханні Максим... Сергійович проявив свою твердість. Хоча, радше, впертість.

– Ми вас зачекаємо.

По його погляду було зрозуміло: жодні інші варіанти неприйнятні. Так і читалося в його погляді: "І навіть не думай сперечатися."

Арсен Михайлович, який уже встав і навіть підійшов до дверей, змушений був повернутися на своє місце.

Більш ніяково я себе ще не почувала.

До вбиральні я не йшла – летіла. Хотілося сховатися. А ще освіжитися. Якби ж це хоч якось могло допомогти забути цей незграбний момент...

"І навіщо він тільки знову з’явився у моєму житті?"

Затримуватися не планувала – ще бракувало, щоб вони довго на мене чекали. Треба вже покінчити з усім.

Глибокий вдих, ніби перед стрибком у воду. Посміхнулася собі в дзеркало, наче це могло надати мені впевненості, і вийшла зі свого тимчасового укриття.

– Ой!

За поворотом я врізалася в когось.

"Хм... руки міцні... І цей запах..."

– З вами все гаразд? – почулося знайоме.

Звісно ж, це був він... Макс... Сергійович...

"І що він тут робить?"

– Так... Так, – поспішила я зробити кілька кроків назад, намагаючись тримати дистанцію. – Перепрошую, поспішала.

– Не варто було. Чекати на вас – істинне задоволення.

– Що? – Я не могла повірити своїм вухам. А щокам раптово стало жарко.

– Не варто так ніяковіти... це просто комплімент. – Він злегка посміхнувся і сказав. – Ходімо?

– Так, звісно. – Кивнула і опустила очі до землі. Дивитися на нього було вище моїх сил... надто привабливим він був. Я знала, що зможу взяти себе в руки, але мені потрібно було трохи часу, якого він, здається, не збирався мені давати, принаймні не сьогодні.

Але щоб це зробити, треба було пройти дуже близько до нього.

Може, я й перебільшувала і все було не настільки погано. Але зараз мені здавалось, що простору між нами менше, ніж повітря у кімнаті.

І він близько...

Дуже близько...

Проте вибір у мене був невеликий: або стояти тут і сперечатися, хто має йти першим (а брати участь у цих дебатах я точно не хотіла), або швидко пройти й так само швидко покінчити з цим усім.

В цей момент я могла собі лише пообіцяти більше не потрапляти в подібні ситуації. Більше ніколи.

Коли між нами залишалося якихось десять сантиметрів, а може й менше, мені здалося, що я забула, як дихати.

І тільки небеса знають, скільки сили волі мені знадобилося, щоб не підняти голову і не подивитися йому в очі.

Але я стрималася.

І дуже добре.

Бо це мені точно не потрібно.

– Все, ми готові, Арсене Михайловичу, – кинула я, щоб покликати начальника, який здається вже давно заскучав.

– Чудово. Ходімо.

Всі десять хвилин їхала мовчки, та завдяки шефу вдалося уникнути незручної тиші.

Хто-хто, а Арсен Михайлович вмів втягнути у розмову кого завгодно.

Я навіть заспокоїлася та налаштувалася на робочий лад...

Але дехто знову вирішив пограти на моїх нервах.

От навіщо йому було відкривати переді мною дверцята машини й подавати руку?

Я витріщилася на неї як на отруйну змію. Ледве стрималася, щоб не показати страх, який вирував усередині. І тікати нікуди.

"Не взяти руку – неввічливо. Це може навіть зіпсувати контракт. Взяти? А раптом... Краще не думати про це..."

Заплющила очі, трохи нахилила голову й подала йому руку.

А про себе почала рахувати: один, два, три... Все що завгодно, аби не думати: ні про нього, ні про його руку, що зараз, мов тепла ковдра, огортала мою, ні про мотиви його вчинків.

А ледве твердо стала на ноги, акуратно, але дуже швидко, забрала свою кінцівку назад.

– Дякую, – кинула, ледь глянувши на нього, й поспішила наздогнати Арсена Михайловича. У його присутності мені було спокійніше.

Благо, підписання контракту пройшло без проблем. Обговорили ще кілька деталей – і все. Контракт підписаний.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍