Вайлет Альвіно - Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно

Так, начальнику теж не терпілося.

– Чудово, – задоволено посміхнувся Максим.

Знову про себе сказала "Максим".

"Тьху. Максим Сергійович. Треба звикати. Ми з ним давно не пара. Ми навіть не знайомі."

– У такому разі, поки в нас є час, пропоную сходити на обід і разом повернутися в офіс.

– Чудово. До зустрічі за дві години, – я навіть мило посміхнулася й уже збиралася вийти, як він мене зупинив:

– А ви з нами не підете?

І знову цей його погляд.

Знайомий до болю.

Колись я думала, що, дивлячись в його очі, точно знаю, що у нього на думці.

Але це була омана.

І зараз теж. Я не могла зрозуміти, про що він думає.

Впізнав мене чи ні?

На відміну від Макса, я змінилася. Інший колір волосся, інша зачіска, більше ніяких окулярів і брекетів.

Звучить не дуже, але насправді я ніколи не була страшною. Окуляри мені личили – просто з лінзами зручніше. Брекети я носила всього пів року – потрібно було лише трохи вирівняти зуби.

А волосся... Ось тут я справді пішла у відрив.

Постриглася коротко, зовсім коротко. Майже одразу після того, як Макс зник.

Але мені сподобалося.

Тому так і залишила.

Потім експериментувала з кольором. Якою я тільки не була в університетські роки! Але тепер – біла. Навіть не блондинка, а просто біла.

А ще правильний макіяж – і навіть рідна мати не впізнає.

Ну добре, мама впізнає.

А от хлопець, з яким я провела всього одне літо… Навряд.

– Я маю ще деяку роботу закрити, тому краще ви самі, – повторюю перевірений алгоритм: мила усмішка і стратегічний відступ до дверей.

Та якби ж усе було так просто.

– Делегуй свою сьогоднішню роботу Світлані. Вона ж у курсі? – Саме так мій любий начальник зіпсував мені такий хороший план відступу.

– Е-е... Таак, але в неї і своєї роботи вистачає, Арсене Михайловичу. – Все ж спробувала переконати боса.

– Все, що може почекати – відкладайте. А все термінове – їй. І більше ніяких заперечень. Це лише кілька годин. І якщо раптом доведеться затриматися – подвійний тариф, як завжди.

Зітхаю й киваю.

Практика обідів із важливими клієнтами була у нас поширеною. Особливо на початку співпраці та після завершення проєкту.

Начальник вважав, що це допомагає краще зрозуміти клієнта.

Я ж, навпаки, воліла бачити їх лише в професійній атмосфері.

І в цьому випадку – особливо.

Але діватися нікуди.

Ресторан для таких зустрічей був завжди один і той самий – перевірений. Чудова кухня, помірні ціни, затишна, спокійна атмосфера.

Але сьогодні ця тиша мене вкрай напружувала.

Я вдивлялася в меню і не могла ніяк зосередитися, бо мені весь час здавалося, що на мене дивляться.

Власне, дивиться...

Максим.

"Впізнав?"

"Та ні, не може бути..."

"Чи може?"

– Дуже рекомендую їхні страви на грилі або суші. Тут найкращі суші в місті, – нахвалював мій шеф, те що сам просто обожнював.

Я ледве встигла прикусити язика, щоб не ляпнути, що суші Максим не їсть. Принаймні не їв.

Після того, як одного разу отруївся, він більше не міг на них навіть дивитися. І байдуже – найкращі вони в місті чи ні. Принаймні так було тоді. А чи змінилося це, чи ні, я не знала.

Краєм ока зиркнула на нього – і тут же зустрілася з його поглядом.

– Суші – це точно не моє. А ось гриль-меню мені до вподоби.

"Не змінилося..."

– Чудово. А тобі що, Алісо?

– Курячий бульйон. Хочеться чогось легенького.

– І все?

– Ще візьму десерт.

– Ну гаразд.

На щастя, далі шеф зайняв Макса розмовами.

Розпитував, як у нього з’явилася така чудова ідея, чому він прийшов із нею саме до нас і так далі, і тому подібне.

А я тільки слухала.

І навіть сама не помітила як уважно я слухала про життя Максима.

Так, пройшло багато років, але мені справді було цікаво... цікаво дізнатися як він жив увесь цей час.

І цікаво, чому тоді зник.