Вайлет Альвіно - Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно

Колишні не дзвонять. Не приносять каву. Не ловлять поглядами серед натовпу і не притискають до стін у тісних офісних коридорах. Але Аліса й Максим — виняток. Їхня історія — це боротьба зі страхами, кроки через сумніви й надія на новий шанс. Бо справжні почуття не зникають. Вони тільки чекають свого часу. Легка, романтична історія. Перша книга серії «Трохи більше ніж...». Всім книги будуть самостійні. Оновлення щодня або через день.

Розділ 1

– Доброго дня, Алісо Миколаївно, – привітався мій безпосередній начальник.

– Добрий день, Арсене Михайловичу.

– Перейду одразу до справи і повідомлю: у нас з'явився ще один клієнт. – Щасливо сказав він мало не стрибаючи від радості.

– Приємно це чути, – я посміхнулася, хоча раділа не стільки новому клієнту (хоч і це було приємно, так само як і бонуси після закінчення проєкту), скільки тому ентузіазму, з яким говорив мій начальник. Його міміка була просто неймовірною. Завжди. Особливо коли він повідомляв приємні новини. Достатньо було одного погляду, щоб усе зрозуміти.

– Людина не проста. Він нещодавно повернувся з-за кордону, тому все має бути на найвищому рівні.

– Без питань, організую все якнайкраще. Ви ж знаєте.

– Знаю, – задоволено всміхнувся Арсен Михайлович. Він і справді знав, що в мене все завжди під контролем.

– Ви вже уклали контракт? Коли можна буде з ним поспілкуватися?

– Весь цей час ми спілкувалися онлайн, оскільки він був за кордоном. Але попередньо про все домовилися. Зустрітися з ним можна буде вже за десять хвилин.

– Десять? Ви жартуєте? – Трохи шоковано перепитала я.

Так зазвичай справи не робилися. Так, проєкт новий, і мені не потрібно готувати жодну презентацію, але я все одно воліла бути підготовленою до будь-якої зустрічі. Навести довідки – без цього ніяк у моїй роботі. Окрім того, зустріч могла затягнутися, а в мене на сьогодні ще були справи. Не хотілося все відкладати. Але начальник не жартував.

– Знаю, не надто зручно. Але він подзвонив пів години тому і сказав, що може під’їхати зараз.

– А завтра чи в інший день ніяк? – трохи поскаржилася я, більше для годиться, ніж через справжнє невдоволення.

– Знову їде за кордон, – знизав плечима Арсен Михайлович. – А проєкт хоче розпочати якнайшвидше.

– Ну що ж... так і буде. У нас ще є кілька хвилин у запасі?

– Так.

– Відлучуся ненадовго і одразу повернуся.

– Звісно, але довго не затримуйся. Він от-от буде.

Збігати до туалету та взяти документи, щоб представити новому клієнту свої попередні роботи, зайняло хвилин десять. Та коли я вже підходила до дверей, зрозуміла: він уже приїхав і зараз спілкується з моїм начальником.

Здавалося б, робила це безліч разів, а все одно починати новий проєкт, знайомитися з новою людиною завжди хвилююче.

Зробила кілька глибоких вдихів, начепила професійну усмішку й зайшла до кабінету.

За долю секунди встигла оцінити і високий зріст, хоч чоловік й сидів, і широкий розворот плечей, і коротке, проте густе темне волосся.

– Доброго дня. Дуже рада з вами познайомитися... Я... – І тут слова застрягли в горлі, бо переді мною сидів він... Максим.

Картинки з минулого вихором промайнули в моїй голові.

Його поцілунки, його зізнання, його міцні обійми... І його зникнення. Без жодного сліду.

– ...Я Аліса Миколаївна Кравченко, – все ж змогла видавити з себе. Навіть про усмішку не забула. – Я буду відповідати за ваш проєкт.

А от із цим треба було щось робити. Занадто багато тут особистого, щоб я змогла працювати з ним, як з будь-яким іншим клієнтом.

– Алісо... Миколаївно... – тягуче промовив він, оглядаючи мене з ніг до голови. Впізнав чи ні?

Погляд його ковзнув назад до моїх очей. І, дивлячись прямо в них, він простягнув руку:

– Дуже приємно познайомитися. Максим Сергійович Панін.

– Взаємно, – руку довелося потиснути. Інакше неввічливо.

Хто б знав, як сильно мені цього не хотілося.

Та варто було нашим рукам торкнутися, як мене ніби струмом вдарило. Я поспішила забрати свою руку.

Наступні дві години минули за обговоренням деталей проєкту. І якщо спочатку я раз у раз кидала на нього косі погляди, то вже за п’ять хвилин розмови забула про Максима й повністю занурилася в роботу.

А проєкт виявився дуже цікавим.

Наша компанія мала створити додаток, який би задовольняв усі потреби системи охорони здоров’я. Звісно, щось подібне вже існувало, але його задум випереджав все на кілька кроків уперед. Спочатку цільовою аудиторією були приватні клініки, яких у нас чимало, а потім – і державні медзаклади.

Проєкт був не просто корисним, а захопливим.

Я навіть забула, що спочатку хотіла відмовитися.

"А дзуськи... Ні, ні й ще раз ні."

"Це мій проєкт. Не віддам."

– Що ж, цілі, терміни, бюджет й інші важливі деталі ми обговорили. Думаю, можна підписувати контракт і ставати до роботи, – я була дуже задоволена собою.

– Звичайно, – кивнув Максим. – Розумію, що потрібен час на складання контракту, але чи можливо зробити це ще сьогодні? Завтра зранку у мене літак, і я буду відсутній кілька тижнів.

– Не хвилюйтеся, – втрутився Арсен Михайлович. – У нас давно напрацьовані шаблони, потрібно лише внести деякі правки. Не думаю, що це займе понад одну-дві години. Ми негайно передамо необхідну інформацію юристу, і за дві години точно зможемо підписати контракт.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍