Анолі Айзенхарт - Завіса ілюзій, Анолі Айзенхарт

Глава 2

Дні складалися в тижні, тижні – в місяці. Наше з Максимом життя текло своєю, на перший погляд, спокійною течією. Я звикла до його ритму, до його звичок, намагалася бути тією самою "тихою гаванню", про яку мріяла на початку, місцем, де він міг би розслабитися і забути про робочі шторми. Але іноді, в цій розміреності, почали з'являтися ледь помітні брижі, які спочатку здавалися незначними, як випадковий камінець, кинутий у воду, але з часом залишали на душі дивний, тривожний осад, що повільно накопичувався.

Почалося все, мабуть, з його дзвінків. Максим завжди хотів знати, де я і з ким. Спочатку це зворушувало до глибини душі – така турбота, така залученість у моє життя! "Я просто хвилююся за тебе, маленька, світ зараз такий небезпечний, – казав він, і його голос у слухавці звучав так щиро, так переконливо, що я відчувала себе маленькою дівчинкою під надійним захистом. – Ти ж у мене така довірлива, така неуважна іноді". І я справді бувала неуважною, могла забути парасольку в дощ або переплутати час зустрічі. Тож його контроль здавався цілком виправданим.

Але потім ці "хвилювання" стали частішими, майже нав'язливими. Якщо я затримувалася в магазині на пів години довше, ніж планувала, бо довго вибирала продукти або просто задивилася на вітрини, телефон починав вібрувати. "Аню, все гаразд? Ти де так довго? Я вже почав думати, що щось трапилося", – лунав його стурбований голос. І я поспіхом виправдовувалася, ніби скоїла якийсь злочин.

Якщо йшла на каву з Оленкою, моєю одногрупницею, він міг подзвонити кілька разів – "просто дізнатися, як справи", "чи не нудно мені", "чи пам'ятаю я, що ввечері ми мали подивитися той фільм". Я пояснювала собі це його відповідальністю, його страхом за мене. Адже він такий серйозний, завжди все планує, все контролює – і на роботі, і в житті. Мабуть, ця риса характеру просто поширювалася і на мене, як на найближчу людину.

Якщо я не брала слухавку одразу – наприклад, була на нараді, де просили вимкнути звук, або просто не чула дзвінка в сумці, поки їхала в галасливому транспорті – він ображався. Не кричав, ні. Максим ніколи не кричав. Він просто замикався, ставав холодним, і ця тиша, що раптом виростала між нами, була гіршою за будь-які слова. Я потім довго картала себе за неуважність, намагалася завжди тримати телефон під рукою, звук на максимумі. "Він же просто любить мене і боїться втратити, – повторювала я собі, як мантру. – Це нормально – хвилюватися за близьку людину, особливо коли ти так багато для неї означаєш".

Мої зустрічі з подругами поступово стали рідшими. Не те щоб він прямо забороняв. Ні, Максим був значно тоншим, він ніколи б не опустився до прямих заборон чи ультиматумів. Він просто… висловлював свою думку. Дуже тактовно, дуже аргументовано, так, що я й сама починала з ним погоджуватися.

"Оленка? – казав він, задумливо морщачи лоба, коли я збиралася до неї на посиденьки. – Вона, звісно, мила дівчина, але чи не здається тобі, що вона трохи… легковажна? Її поради щодо стосунків, її постійні скарги на чоловіка… Ти ж потім сама ходиш засмучена, переймаєшся її проблемами. Я ж хочу, щоб ти була щаслива і щоб ніхто не впливав на тебе негативно, не завантажував чужим негативом". І справді, після розмов з Оленкою я часто відчувала себе втомленою. Може, Максим мав рацію?

Або про Іру, мою університетську подругу, з якою ми колись були нерозлийвода: "Іра така заздрісна, ти ж бачиш, як вона дивиться на нас? Їй просто не дає спокою, що в когось може бути все добре, що хтось може бути щасливим у шлюбі. Вона ж сама розлучена, і, мені здається, несвідомо намагається зіпсувати настрій іншим. Навіщо тобі спілкуватися з тими, хто не бажає тобі добра, хто може несвідомо намагатися зруйнувати те, що ми маємо?" Поступово я й сама почала вірити, що він правий. Адже він такий проникливий, так добре розбирається в людях, бачить їх наскрізь. І справді, навіщо мені ті, хто може зруйнувати наше ідеальне гніздечко, посіяти сумніви в моїй душі? Так, навколо нас утворився своєрідний вакуум, але в ньому були тільки ми двоє, і це здавалося таким затишним, таким безпечним. Спочатку. Я казала собі, що справжній любові не потрібні натовпи друзів, їй достатньо двох сердець, що б'ються в унісон.

Потім я помітила його емоційні гойдалки, які ставали все частішими. Сьогодні він міг бути неймовірно ніжним, дарувати квіти без приводу (зазвичай це були мої улюблені білі тюльпани, він пам'ятав, або маленькі букетики фіалок, бо знав, що я люблю їхній аромат), говорити компліменти, від яких паморочилося в голові. "Ти в мене найкраща, найрозумніша, найгарніша, – шепотів він, і я літала на крилах, відчуваючи себе справжньою королевою. – Як мені пощастило з тобою. Без тебе моє життя було б сірим і порожнім".

А завтра – він міг перетворитися на холодну, неприступну скелю. На мої запитання "Щось трапилося, коханий?" відповідав уривчасто, одним словом: "Нічого", "Все нормально", "Не зараз". Дратувався через дрібниці – не так поставлена чашка, занадто голосно працює телевізор, невчасно задане питання. Я губилася, не розуміла, що зробила не так. Перебирала в пам'яті кожне слово, кожен свій вчинок за останню добу, намагаючись знайти причину його невдоволення. Найчастіше не знаходила. Або ж знаходила щось настільки незначне – може, я недостатньо захоплено відреагувала на його розповідь про робочий проект, або забула купити його улюблений йогурт, – що дивувалася, як це могло його так засмутити. А потім він раптом знову ставав лагідним, ніби нічого й не було, обіймав, цілував, і я забувала про все, щаслива, що "буря" минула, що моє сонце знову світить.

"У нього просто складний період на роботі, – пояснювала я собі. – Великий стрес, відповідальність. Він же не робот, щоб завжди бути в гарному настрої". Або: "Це я, напевно, його чимось втомила, треба бути ще уважнішою, ще терплячішою, не лізти під гарячу руку, не ставити зайвих запитань". Я ж читала, що чоловікам іноді потрібен час, щоб побути наодинці зі своїми думками, що вони інакше переживають стрес, ніж жінки, замикаючись у собі. Моя ж задача – зрозуміти і підтримати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍