Анолі Айзенхарт - Завіса ілюзій, Анолі Айзенхарт

Іноді радив, як краще вчинити, як структурувати роботу, як розставити пріоритети. "Ти просто занадто близько все береш до серця, – казав він. – Це всього лише робота. Зроби, що можеш, а решту залиш на завтра. Ніхто не помре, якщо звіт затримається на день". Його поради часто бували слушними, адже він значно досвідченіший у багатьох питаннях, у нього системне мислення. Я не завжди до них дослухалася одразу, бо я вперта, люблю сама до всього дійти, набити власні синці. Але потім часто виявлялося, що він мав рацію. Мабуть, мені варто більше йому довіряти в таких речах, не намагатися самоствердитися там, де це недоречно, і не ображатися, якщо його поради звучать занадто категорично чи поблажливо. Він же хоче як краще, допомогти мені впоратися.

Ми не так часто кудись виходимо разом останнім часом. На початку наших стосунків, пам'ятаю, ми більше гуляли, ходили в кіно, зустрічалися з друзями, могли до ранку просидіти в якійсь затишній кав'ярні, розмовляючи про все на світі. Пам'ятаю, як ми сміялися до сліз над якоюсь комедією, а потім довго обговорювали її, йдучи нічним містом. А зараз… У Максима багато роботи, відповідальні посади вимагають повної віддачі, постійної концентрації. Іноді він приходить такий виснажений, що йому не до розмов, не до прогулянок. Він просто вечеряє, дивиться новини або якийсь серйозний документальний фільм і лягає спати.

Я це розумію і намагаюся створити вдома затишок, щоб він міг відпочити, відновити сили. Готую вечерю, намагаюся, щоб удома було чисто й спокійно, щоб ніщо його не дратувало. Навіть кота навчила не стрибати на нього, коли він приходить з роботи. Звісно, іноді хочеться провести вечір якось інакше, сходити на якусь виставку, про яку всі говорять, чи просто посидіти в кафе з подругами, але я бачу, як він втомлюється. І якщо мій спокійний вечір вдома, з книжкою чи серіалом (яким-небудь легким, щоб не навантажувати себе ще більше), допоможе йому відновити сили для нових звершень, то це, мабуть, правильно. Він же старається для нас, для нашого майбутнього, для того, щоб ми могли ні в чому собі не відмовляти. Хоча я, чесно кажучи, не потребую багато чого. Мені б просто його уваги трохи більше, його тепла, можливості поговорити не лише про його роботу чи мої дрібні побутові проблеми. Але просити про це якось… незручно. Він же й так робить усе можливе, напевно, просто не вміє інакше висловлювати свої почуття. Або я забагато хочу.

Іноді він дає мені поради щодо мого зовнішнього вигляду чи поведінки. Не те щоб критикував, ні, що ви. Я б не сказала, що це критика. Скоріше, як люблячий чоловік, який хоче, щоб його жінка виглядала якнайкраще, була елегантною, відповідала його статусу. "Ця сукня тебе трохи повнить, кохана, а от у тій синій ти просто неперевершена, справжня королева", – міг сказати він, і я, звісно, вдягала синю, хоча мені, можливо, подобалася й інша, та, що "повнить", бо вона була така затишна, з м'якої вовни. Але ж йому видніше, у чоловіків інший смак, більш об'єктивний, як він каже. Або: "Може, не варто так голосно сміятися на людях, коли ми з моїми колегами? Це не дуже личить такій витонченій жінці, як ти. Ти ж у мене така ніжна, тендітна, а не базарна торговка". Я прислухаюся. Адже він чоловік, у нього інший погляд, і, можливо, він помічає те, чого я сама не бачу, засліплена своїми емоціями чи звичками. І я справді хочу йому подобатися. Хочу бути тією жінкою, якою він міг би пишатися, яку не соромно представити у будь-якому товаристві. Тому я намагаюся контролювати свій сміх, свою жестикуляцію, навіть тембр голосу, коли ми не вдома. Це не так вже й складно, якщо знаєш, заради чого стараєшся.

З подругами я бачуся рідше, ніж раніше. Життя так складається: у всіх свої турботи, сім'ї, робота. Та й Максим не дуже любить галасливі компанії, каже, що це порожня трата часу, краще провести його з користю або просто відпочити вдвох. Він вважає, що справжня близькість – це коли двом добре разом, без зайвих свідків, які можуть щось не так зрозуміти чи позаздрити. "Навіщо тобі Оленка зі своїми вічними скаргами на чоловіка? – міг сказати він. – Ти ж потім сама засмучуєшся. Або Іра зі своїми розповідями про модні вечірки, на які ми все одно не ходимо. Це ж просто викликає непотрібні бажання". І я, мабуть, з ним згодна. Справді, навіщо засмучуватися через чужі проблеми або хотіти того, що тобі недоступно? Хоча іноді й сумую за дівочими посиденьками, за безтурботним сміхом і розмовами ні про що, які так легко знімали стрес. Але ж сімейне життя – це завжди компроміси, правда? Треба вміти чимось жертвувати заради гармонії, заради спокою коханої людини.

Я не можу сказати, що моє життя – це суцільна казка з рожевими поні. Бувають і непорозуміння, і втома, і дрібні образи. Як у всіх. Минулого тижня, наприклад, я цілий вечір готувала його улюблений торт "Наполеон", а він прийшов з роботи такий втомлений, що навіть не скуштував, сказав, що йому не до солодкого. Мені було трохи прикро, я ж так старалася. Але потім я подумала, що це я винна – треба було спочатку запитати, чи хоче він торта, а не ставити його перед фактом. Він же не зобов'язаний їсти те, що я приготувала, лише тому, що я цього хочу.

Але коли Максим обіймає мене ввечері, коли ми разом дивимося якийсь фільм (зазвичай той, що обрав він, бо у нього кращий смак, а я можу подивитися будь-що, аби тільки з ним) або просто мовчимо, кожен думаючи про своє, я відчуваю, що все на своїх місцях. Він – моя опора, моя надійна стіна, за якою я можу сховатися від усіх негараздів.

А те, що я іноді відчуваю себе трохи… загубленою чи невпевненою? Мабуть, це просто мої особисті таргани, моя схильність до зайвої рефлексії, до самокопання, як каже моя мама. З ними треба боротися самій, а не перекладати на нього. Він і так робить для мене дуже багато, несе на собі такий тягар відповідальності. Головне – що ми разом. А решта – не так вже й важливо, просто життєві дрібниці, які не варті уваги. Треба цінувати те, що маєш, адже щастя таке крихке. І я намагаюся. Щодня. Намагаюся бути хорошою дружиною для хорошого чоловіка.