Настя Левченко - Кохання на зйомній кухні, Настя Левченко

— Вже пізно для кави, — пробурмотіла вона, згадавши свій безперервний графік безсонних ночей за комп’ютером.
Але тут же зупинилась. Не сьогодні. Сьогодні вона вирішила бути дорослою людиною і не пити каву після восьмої вечора. Вона не могла дозволити собі більше кофеїнових залежностей після того, як вранці виявила себе під столом на кухні з чашкою в руці. А потім ще й на черговому пошуку роботи в Інтернеті з переліком вакансій, що виглядали ще гірше за її попередню роботу.

Тим часом Максим, що залишив на порозі свій скромний комп’ютерний світ, так і не відчув потреби познайомитися з нею більше. Його світ явно відрізнявся від її. Вона знову згадала той момент, коли він з’явився в дверях: абсолютно не шокуючи її своєю появою. Як людина, що завжди була готова пройти через будь-які ситуації, просто зберігаючи свою спокійну оболонку.

Віра вирішила, що не варто прагнути до зв’язку з ним. Можливо, це була одна з найбільш мудрих рішень за останній час.

Кіт, як завжди, зберігав свою аристократичну відстороненість, і Віра знала, що її можливості в цьому світі обмежені тими кількома метрами коридору, що вели до кухні. Не варто туди йти, думала вона. Хоча до кави все одно залишалося кілька хвилин, які можна було провести на місці.

На кришці ноутбука — маленька наклейка з написом: "Stay strong!" (Тримайся). Як ніби сама Віра поставила її туди.

— Це не так-то просто, — сказала вона вголос коту. — Але я зроблю це. Поки що.

Вона випрямилася, поклала ноутбук на столик біля ліжка і витягнула з сумки телефон. Чергове повідомлення від мами, яка намагалася переконати її купити куртку для сільських зим. Віра на мить посміхнулася — те, що мама знову переживає, давало їй відчуття стабільності. Втім, кожна стабільність має свій термін придатності.

У цей момент двері в кімнату Максима знову відчинилися. Віра здригнулася — відчуття, що він зараз може вийти знову, змусило її знову усвідомити цей факт.

Максим вийшов і сказав, дивлячись на стіл, де вона сиділа, читаючи повідомлення:

— Вибач, я не знаю, чи є у тебе якісь... ну... гастрономічні уподобання, але я привіз піцу. Можемо поділитися, якщо хочеш.

Віра підняла брови. Цей жест Максима був настільки ненаціленим і... невипадковим, що він здавався їй дуже дивним.

— Я не проти, — сказала вона, хоча сама насправді навіть не любила піцу. Вона все ще не могла позбутися відчуття, що цей жест був результатом автоматизованої програми.

Максим кивнув, передаючи їй коробку з піцою, в той час як котик спостерігав за ними, немов тренував свої відчуття в подібних ситуаціях. Все було таким... звичайним. Можливо, згодом це і не виглядало б так дивно.

Але, поки що, Віра вирішила, що їй необхідно пережити цей перший день, та спробувати адаптуватися до цієї нової реальності, навіть якщо вона буде більш дивною, ніж вона могла б собі уявити.

Після всього цього, Віра розуміла одне: це нове життя, і воно не було поганим. Просто... невідомим.

Привіт, мої любі читачі. Зустрічайте нових героїв життєрадісну Віру і серйозного Максима.

Якщо ти дочитав/ла до цього моменту — дякую. Справді.
Це був тільки перший день у новій квартирі, серед чужих речей, старих цеглин і незнайомого Wi-Fi.
Попереду — ще багато кави, незграбних розмов, дивних побутових компромісів і, можливо, дещо більше.

Це історія про те, як життя може починатися з картонних коробок і кота з обличчям географа,
і як навіть після трьох провалів поспіль все ще є шанс зібрати себе докупи.

Я не обіцяю тобі великої драми чи ідеального кохання з першого погляду.
Але буде справжнє. І трохи смішно. І трохи боляче. Як воно і буває.

Дякую, що читаєш.
Залишайся поруч — далі буде.

З теплом, (і легким ароматом розлитої кави на клавіатурі) ваша Настя))