Настя Левченко - Кохання на зйомній кухні, Настя Левченко

Розділ 1. Заселення

Віра завжди казала, що не боїться змін. "Я людина гнучка", — впевнено повторювала вона подругам, коли ті питали, чи вона точно витримає життя з незнайомцем в одній квартирі.
Але це було до того, як вона стояла серед картонних коробок, з двома валізами, погано зачиненим рюкзаком і бутербродом, який безславно помер у кишені пальта, перед дверима чужої оселі на останньому поверсі старого будинку на Позняках.

Сходова клітка пахла крейдою, пилом і віддалено — свіжими пиріжками з другого поверху. Двері перед нею мали колір "післядощової хмаринки", а на них — пластикова табличка:
"Кв. 98. Дзвонити один раз!"

— Чудово, — пробурмотіла Віра, стискаючи ручку валізи. — Ще трохи — і я буду жити з кимось, хто встановлює правила навіть для дзвінка.

Хоча, відверто кажучи, це ще не найгірше, що з нею сталося за останні три тижні.

Список причин, чому вона тут:

Газета, де вона працювала останні три роки, "оптимізувала штат", а потім — себе.

Її хлопець, Олег, вирішив, що "їм треба дати одне одному простір". Простором виявилась Інга — гнучка блондинка з Instagram і алергією на глютен, алкоголь, правду і пральний порошок.

Мама запропонувала "не перейматися, а переїхати до бабусі, попрацювати на городі — там і свіже повітря, і земля під ногами".
Віра відповіла, що "краще вже кімната з айтішником і котом, ніж копати моркву в духовному поєднанні з жуками й борщовими буряками".

Дзвінок вона натиснула один раз. Сумлінно.

Двері не відчинились.
План Б: запасний ключ від тітки Галі, яка здавала квартиру.

Квартира зустріла її дзвоном тиші, запахом засушених апельсинових кірок, трохи кави і чимось неідентифікованим, схожим на мікс чоловічого дезодоранту і варених макаронів.
Передпокій — вузький, з лінолеумом у вигляді паркету, на стінах — гачки для одягу, частина з яких вигиналась, ніби під вагою чужих історій.

Коли вона зайшла всередину, в коридорі стояв кіт. Сірий, з мордою вчителя географії на пенсії. Міцно зібраний, пухнастий і безкомпромісно присутній.
Дивився на неї так, ніби не просто не схвалював — а вже встиг написати на неї звіт у котячу прокуратуру.

— Привіт… — сказала Віра, злегка збентежено. — Сподіваюсь, ти не кусаєш. Хоч хтось у моєму житті має бути лагідним.

Кіт мовчки моргнув. Потім повернувся і пішов у кухню, залишивши її стояти на порозі зі своїм життєвим багажем — буквальним і метафоричним.

— Ну прекрасно, — сказала вона услід. — Квартира з котом-мізантропом. Новий рівень.

Імпульсивно вона вже хотіла назвати його "Олегом", але це було б несправедливо. Навіть для нього.

Сама квартира... була як недописаний роман.
Кухня — 9 квадратів: плитка з візерунками ще радянських часів, великий холодильник із магнітом у формі рибки, чайник зі щербинкою і полиця з п’ятьма видами пасти. П’ятьма. Не типами — саме видами.
У вітальні — комп’ютерний стіл з двома моніторами, фікус і лампа з білим світлом, що робила кімнату схожою на офіс Google у депресивному режимі економії.

Її кімната — скромна, але затишна: світлі стіни, старенька шафа, ліжко з новою постіллю (дякую, тітко Галю!), одне вікно, яке виходило на внутрішній двір із дитячим майданчиком і сосною, що чомусь росла на третій поверх. Пахло книжками. Віра відчула, як щось у неї всередині трохи заспокоїлось.

Максима не було. Тітка Галя по телефону сказала:

"Хлопець хороший. Не гулящий. Айтішник. Чистоплотний. Правда, трохи... специфічний. Але це не хвороба, то характер."

Зниклу зарядку вона знайшла за диваном. Вона поставила чайник, але той завив, як літак при зльоті, і вимкнувся сам. Пішла діставати горнятко — жодного не знайшла. Замість цього — п’ять однакових склянок і термокружка з написом "Кава — це код."

В цей момент відчинились двері. І він зайшов.

Високий. Худий. В темній футболці з написом "Debugging is my cardio", у капюшоні. У травні. З ноутбуком під пахвою і пляшкою оливкової олії в руці. Якби не квартира, подумала б, що він — персонаж з якогось серіалу про хакерів, які ночують у кав’ярнях і говорять зі штучним інтелектом більше, ніж із людьми.

— А, ти вже тут, — сказав рівним тоном. Голос був не грубий, але й не дружній. Просто... констатація факту. — Віра?

— Ага. А ти, мабуть, Максим? І це твій офіційний стиль — айтішник-джедай?

Він зміряв її поглядом. Не вороже. Просто... аналітично. Як сканер в аеропорту.

— Ага. Твоя кімната ліворуч. Постіль є. Wi-Fi — записка на холодильнику. Я в Zoom через десять хвилин. Будь ласка, не вмикай мікрохвильову.

— Що?

— Вона гуде. Люди думають, що я в трансляції з літовища.

— Розумно…

— І не переміщуй речі на кухонних полицях. У кожного продукту своє місце.

— Тобто навіть у кетчупу є дім, а в мене — вже ні?

— Поки що є, — відповів він без тіні усмішки, і пішов у свою кімнату.

Віра залишилась сама, стискаючи склянку з водою. Кіт — чи то Олександр, чи то Степанович — сидів на підвіконні й дивився на неї так, ніби перевіряв: чи витримає вона тиждень.

— Я тут ненадовго, — сказала вона вголос.
Котяча морда не змінилась.
— Я тут справді ненадовго.

Вона зайшла до себе, увімкнула ноутбук і створила новий документ. Надрукувала перший рядок:

**“Життя з диваком: день 1. Нове житло. Старі звички. Кіт із авторитетом. Господар із інструкціями. Поки що все культурно. Але це тільки понеділок.”**

Віра зітхнула і витерла пальцем пил з екрану ноутбука, як це робить кожен, хто хоче створити враження, що його робоче місце не виглядає, як розгромлений склад старовинних книг. Вона вперше була так далеко від дому — і хоча це вже не була зовсім нова глава в її житті, вона все ще не могла зрозуміти, чому цей момент відчувається так незручно.

В кімнаті було тихо, навіть занадто. Кіт Олександр Степанович, за іронією долі, здавався єдиним, хто не боявся змін. Він засів на підвіконні, цілком комфортно облаштувавшись у світі Віри.
Вона здала його без бою. Врешті-решт, кіт був більше за цю квартиру, ніж будь-яка інша особа. Це було видно з його безкомпромісного погляду. Віра перевела погляд на стіну з картками, що висіли біля холодильника. На одній з них — дуже неясно написане: “Час для кави — не обговорюється.”

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍