Настя Левченко - Кохання на зйомній кухні, Настя Левченко

Розділ 2. Кухонні війни

Віра ще не встигла прокинутися, як почувся знайомий звук тихого гудіння кавоварки. Вона розплющила очі і подивилася на годинник — 7:35. Її план на ранок був дуже простий: «Поспати ще хоча б півгодини». Але ні, план не спрацював. Вона зрозуміла, що більше спати не вийде, бо Максим уже не спить, а активно готує каву, повністю поглинений своїм ранковим ритуалом.

Віра накинула халат, що більше нагадував покривало, і повільно попрямувала до кухні, намагаючись не звертати уваги на сонну важкість у тілі. Як завжди, її зустрічав Кіт Олександр Степанович, що спокійно сидів на столику біля плити, дивлячись на неї своїми байдужими очима. Він виглядав так, ніби вже давно став частиною цієї кухні і вважав, що все повинно бути як завжди — без сюрпризів і порушень спокою. Віра знала, що він знову буде сидіти там, спостерігати за її ранковими діями, і, можливо, навіть міркувати, чому вона так рано знову виявилася на кухні.

Але сьогодні це було ще більш помітно. Вона вже почала думати про те, як незмінно її чашки знову опинилися в найбільш несподіваних місцях кухні. Стіл? Ні, для Максима це місце було священним, а чашки мали стояти тільки на певних, абсолютно ідеально відведених для них точках. Натомість Віра залишала їх де завгодно, як вийде. І ось знову — одна на підвіконні, інша на стільниці, ще кілька — на полицях, серед іншого кухонного приладдя. Вона навіть подумала, що для неї це як творчий процес: чашки — це просто ідеї, які треба десь залишити, поки не знайдеться для них місце в її розумі. Вони, як думки, приходять і йдуть, а це саме та частина її хаотичного порядку, в якій немає чітких кордонів.

Як тільки вона ввійшла в кухню, Максим, не піднявши погляд, уже взяв чашку і почав розміщати її на ідеально визначеному для неї місці на столі. Його рука автоматично рухалася, переносячи чашки з місця на місце, наче він був впевнений, що так має бути, бо все на своїх місцях — і тільки так.

Віра подивилася на його рухи, а потім перевела погляд на підвіконня, де стояла ще одна чашка, де на полицях було кілька інших, і, здається, їх ще не було в такій кількості вчора. Вона мимоволі посміхнулася.

— Ну, чому ти завжди так? — запитала вона, вставши біля столу і спостерігаючи, як Максим знову переводить чашку з одного місця на інше. — Ти не можеш просто залишити чашку там, де вона є? Ти ж бачиш, що вони всюди. Для мене це просто частина хаосу, частина творчого процесу. Я не можу покласти їх на стіл, як ти хочеш, бо я не хочу, щоб все було так ідеально! Ти ж не розумієш, що я — просто людина, яка залишає чашку там, де її залишила?

Максим не підвів погляд, але його рухи стали ще більш ретельними, коли він поклав чашку на місце, де вона повинна стояти за його стандартами. Це було вже не просто про чашки. Це було про порядок. Про ідеальність. Про точність у кожному русі.

— Ти залишаєш їх там, де вони не повинні бути, — промовив він, зберігаючи спокій, — а потім ми шукаємо їх по всій кухні. Це не має сенсу.

— Але я не шукаю їх, — відповіла Віра, злегка усміхаючись. — Для мене це частина великого хаосу, в якому, може, знайдеться своє місце для всього. Ти ж розумієш, що якщо все буде чітко на своїх місцях, то зникне все це цікаве відчуття «непредсказуемости». Життя стане просто сірим, а я так не хочу.

Максим знову подивився на чашку, яку Віра залишила на підвіконні, і важко зітхнув.

— Це не «непередбачуваність». Це просто безлад. Безлад, у якому важко знайти порядок. Ти навіть не можеш згадати, де залишила чашку, поки не почнеш шукати. І я не хочу, щоб наше життя виглядало так. Чашки мають стояти на своєму місці.

Віра, дивлячись на нього, зрозуміла, що його обурення більше не було спричинене тільки чашками. Це було про контроль, про потребу все тримати в межах певного порядку. Вона вже знала, що Максим не розуміє, що для неї це не важливо. Важливо було те, що чашки мали свої історії, свої місця, і їх не потрібно було обов'язково ставити на стіл.

— Мені здається, ти надто переймаєшся через це, — сказала вона, м'яко усміхаючись. — Ти ж знаєш, що я не спеціально залишаю їх у таких місцях. Я просто живу так, і це частина того, як я думаю.

Максим, посміхнувшись, зробив ще одну спробу розставити чашки по місцях. Він не міг зрозуміти, чому все не може бути так, як йому зручно, і чому Віра не може просто прийняти, що все повинно стояти на своїх місцях. Але в глибині душі він знав: навіть у цьому хаосі є своя гармонія. Гармонія, яку він поки не міг оцінити.

Максим стояв біля плити, обережно наливаючи молоко в кавоварку. Час був важливий — він завжди готував каву так, щоб навіть найменші деталі були ідеально вивірені.

 — Можливо, цього разу ти хочеш чай чи все таки каву?

— Каву, каву, каву, — мовила Віра, примружуючи очі, відчуваючи, як настає момент великих змін. — А ще мені здається, що я знову нічого не розумію в твоєму плані, де всі чашки ідеально стоять на своїх місцях.

Максим, не відповівши на її сарказм, вже розкладав на столі пляшки з молоком і кавою. Кіт Олександр Степанович, не зважаючи на всі ці маніпуляції, спокійно лежав на своєму улюбленому місці, злегка прикриваючи лапкою очі, ніби намагаючись затулити від світу все те, що відбувається в цій кухні.

— Ти бачиш цього кота? — запитала Віра, дивлячись на Олександра Степановича. — Він хоче бути частиною цього ідеального порядку?

Максим на секунду зупинився і поглянув на кота, який навіть не здригнувся, дивлячись у вікно.

— Олександр Степанович — це інша історія, — відповів він після паузи. — Його важко розуміти, але він, по суті, не порушує правила. Ти ж не уявляєш, що він би зробив, якби ми почали розкидати чашки по квартирі?

— Напевно, він почав би будувати план по розкиданню чашок, — відповіла Віра, усміхаючись. — Але, погодься, інколи хаос — це єдиний спосіб, як можна виглядати організовано.

Максим не здавався і вже розклав столові прилади. Він складав ложки, виделки і ножі за певним планом — кожен мав своє місце, кожен рух був чітким. Віра дивилась на нього, вже трохи сміючись, і вирішила порушити своєму порядку ще кілька разів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍