Love - Шепіт століть, Love

Розділ 2. Замок у тумані (Франція, 1389 р.)

Її звали Адель. Вона була донькою графа, зарученою з чоловіком, якого ніколи не любила. Замок, де вона росла, був холодним, а її серце — самотнім. Але в снах її переслідував голос. Незнайомий, але знайомий до болю.

— Я знайду тебе…

Кожен раз, коли вона прокидалась, її очі були вологими.

Його звали Тібо. Він був простим зброєносцем у замку її батька. Чесний, мужній, тихий. Він не знав, звідки ця туга в грудях, коли бачив її, графську дочку. Не мав права навіть дивитись на неї. Але не міг не дивитись.

Одного разу вони залишились наодинці у саду. Туман огорнув замок, ніби світ зник.

— Ти віршами говориш у снах, — прошепотіла Адель. — І в кожному з них — мій біль. Хто ти?

Тібо не відповів. Він не розумів сам, чому її очі знайомі, чому його серце калатає так, ніби впізнало щось вічне.

— Ти снилась мені... — сказав він. — Але я не знаю, ким ти була.

— Ми були… — вона затнулась. — Можливо, колись були.

Їхні зустрічі стали таємними. Погляди — глибшими. Душі — ближчими. І в ту мить, коли він торкнувся її руки, вони обидва відчули холодну хвилю пам’яті.

Полум’я. Вогонь. Крик. Обіцянка крізь час.

— Це вже було… — прошепотіла вона, тремтячи.

— Але цього разу... я не відпущу.

Та їх викрили. Її батько наказав відправити Тібо на війну, далеко на південь. Адель замкнули в башті до весілля.

Вони бачили одне одного востаннє серед туману, крізь віконце, коли він їхав у далечінь.

— Я повернусь! — кричав він.

— Я чекатиму! — кликала вона крізь сльози.

Але війна не чекає. І час не щадить.
Він загинув.
А вона залишилась самотня на все життя, щодня виглядаючи вершника на обрії.

> "Я чекала… сто років, сто життів. Якщо не зараз — то в наступному."

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍