Немеш Іван - Смак минулого, Немеш Іван

Автобус мчав трасою, розрізаючи вечірній пейзаж, де поля змінювалися невеликими селами, а потім – густими лісосмугами. Анна сиділа біля вікна, спостерігаючи, як краєвид за вікном повільно змінюється. Київ, з його суєтою, шумом і швидкістю, вже залишився позаду.

Вона не була в рідному місті майже десять років. Після закінчення школи повернулася лише кілька разів, і то ненадовго – провідати батьків, оформити документи. І щоразу, коли автобус під’їжджав до знайомих околиць, у неї з’являлося те саме дивне відчуття – ніби вона повертається не просто в місто, а в минуле, яке вже не належить їй.

Її рідне місто було маленьким – не селом, але й не мегаполісом. Тихе, затишне, воно мало свою особливу атмосферу. Вузькі вулички, стара центральна площа, на якій щонеділі продавали домашню випічку, маленькі кав’ярні, де відвідувачі знали один одного на ім’я.

Колись вона обожнювала це місце. Але водночас завжди відчувала, що воно її обмежує, що вона створена для більшого. І коли випав шанс виїхати до столиці, вона не вагалася.

Але тепер, повертаючись після стількох років, Анна не знала, що відчує.

Їй хотілося думати, що це просто коротка поїздка, формальність. Але глибоко всередині вона розуміла, що повернення – це не просто про зустріч із минулим. Це можливість подивитися на своє життя з боку.

Коли автобус нарешті зупинився на невеликій автостанції, Анна глибоко вдихнула. Вона повільно зійшла з автобуса, тримаючи в руці невелику валізу.

Першим, що вона відчула, був запах. Повітря було чистішим, ніж у столиці, наповнене легкими нотками вологи, землі й весняного цвітіння. Тут усе здавалося спокійнішим, ніж у Києві, ніби час плинув повільніше.

Дорога до її батьківського дому була знайомою до болю. Вона йшла вулицею, де колись бігала в дитинстві, минала старий парк, в якому вечорами збиралася молодь. Дехто з місцевих упізнавав її, кидав здивовані погляди, але не наважувався підійти.

Її мама чекала її біля воріт.

– Доню, – сказала вона з теплою посмішкою, обіймаючи її.

Анна вперше за довгий час відчула щось схоже на спокій.

Після вечері Анна вийшла на подвір’я, щоб трохи прогулятися. Ніч була тихою, свіже повітря приємно обволікало. Вона вирішила пройтися до центру міста – просто щоб згадати.

Вона йшла знайомими вулицями, і спогади оживали самі собою. Ось магазин, біля якого вона зустрічалася з подругами після школи. Ось стара бібліотека, в якій вона проводила години, мріючи про інше життя.

А ось і місце, якого вона не хотіла бачити.

Невелика кав’ярня з тьмяним теплим світлом у вікнах.

Її серце здригнулося.

Тут він.

Анна вже знала, що Максим залишився в рідному місті. Чула це від спільних знайомих, бачила щось у соцмережах, хоч і не заходила на його сторінку роками.

Але знати – одне. А от стояти перед місцем, яке було частиною їхньої історії – зовсім інше.

Вона могла б просто піти.

Але в цей момент двері кав’ярні відчинилися, і на порозі з’явився він.

Максим.

Він не одразу її помітив.

Стояв у дверях, вдивляючись у ніч, потягуючи каву з чашки. Той самий жест, той самий спокійний вираз обличчя. Але він змінився.

Максим завжди був надійним, впевненим, тим, хто не метушиться і не поспішає. Зараз у його рисах було більше зрілості. Він більше не був тим хлопцем, якого вона знала.

Анна хотіла розвернутися й піти, зробити вигляд, що не побачила його. Але в цей момент він підняв голову – і їхні погляди зустрілися.

Він завмер.

На мить у його очах промайнуло здивування, а потім – щось ще. Щось схоже на легкий смуток і теплоту водночас.

Він зробив крок до неї.

– Анно, – сказав він тихо, ніби боявся, що вона зникне.

І в цю мить вона зрозуміла, що уникнути минулого не вдасться.