Катя Орлова - Привид, Катя Орлова

— Гаразд, ходімо пошукаємо.

Друзі довго блукали заплутаними коридорами, поки не натрапили на чіткі сліди черевиків, що виднілися на шарі пилюки. Відбитки починалися просто посеред коридору й тяглися за ріг. Дмитро уважно придивився до слідів:

— Це не наші відбитки. Це військове взуття.

— Подивимось, куди вони ведуть, — сказав Остап.

Хлопці йшли слідами близько десяти хвилин, доки не вперлися у важкі двері. Дмитро потягнув ручку—двері були зачинені. Він спробував вибити їх ногою, але марно. Тоді всі троє приготувалися й синхронним ударом зламали двері, зірвавши їх із петель.

Усередині панувала темрява. Хлопці увімкнули ліхтарі й рушили вперед. Там дійсно були східці, що вели вниз.

— Що ж, вперед, — сказав Остап і пішов першим із найпотужнішим ліхтарем. Степан і Дмитро рушили за ним, освітлюючи стіни й сходи меншими ліхтариками. Їхні кроки гулко лунали в тиші, відбиваючись від бетонних стін. На кожному поверсі світилися слабким фосфорним сяйвом номери поверхів.

«Дивно, що ці номери досі світяться», — подумав Степан. Узагалі вся станція була сповнена якихось дивних речей.

Іноді хлопцям траплялися порожні, трухляві ящики—військові добре зачистили місце.

Раптом промінь ліхтаря Остапа відбився від скла. Підійшовши ближче, хлопці побачили невеликий монітор.

— Сімнадцятидюймовий монітор Samsung, з екранним меню, — визначив Степан, оглянувши знахідку.

— Працює? — поцікавився Дмитро.

— Може й працював би, але кабель і розетка геть знищені. Мабуть, поспішали, якщо залишили його тут.

Степан поставив монітор убік, і вони рушили далі.

На п'ятнадцятому поверсі друзі помітили ще одні двері, також замкнені. Більше ніж пів години вони намагалися їх відчинити, але безуспішно. Втомившись, хлопці сіли на підлогу, мовчки дивлячись на неприступні двері.

Степан підвівся й узяв один із ліхтарів:

— Я спущуся нижче, подивлюсь, чи дійсно там є ті сталеві двері з замком. А ви спробуйте ще раз відчинити ці.

На вісімнадцятому поверсі він справді побачив величезні круглі двері. Промінь ліхтаря засліплююче відбився від їхньої полірованої поверхні. Степан перемкнув ліхтар у режим денного світла й наблизився. Праворуч був вмонтований електронний замок, на якому горіла червона лампочка. Він натиснув одну кнопку, й на маленькому екрані замка з'явився напис англійською:

«ENTER PASSWORD»

Під написом виднілося десять зірочок.

— Десятизначний код… — прошепотів Степан. — Задачка ще та.

Згори долинали удари: хлопці досі намагалися пробитися через двері.

— Хлопці, йдіть сюди! Я знайшов ще одні двері! — гукнув Степан.

Скоро почувся тупіт ніг, і друзі опинилися поруч, вражено розглядаючи сталеву перепону.

— Нічого собі, — видав Дмитро.

— І як ми їх відкриємо? Тут і зачепитися ні за що, — додав Остап.

Степан витяг якісь роздруківки з кишині куртки і щось швидко прочитав. Потім підійшов до замка й, вагаючись секунду, натиснув кнопку з цифрою нуль. Раптом кнопка залишилася натиснутою, і всі зірочки на екрані замінилися нулями.

— От халепа, — тихо мовив Степан. Він спробував натиснути ще кілька кнопок, але жодна з них не реагувала. Здавалося, клавіші заблокувались і були абсолютно нерухомими. Єдиною кнопкою, яка, на диво, все ще працювала, була велика клавіша «ENTER».

— Що за дурня? — промовив Остап, дивлячись через плече друга. — Тепер навіть не вийде стерти ці цифри.

— Схоже, єдиний шлях дізнатися, що станеться далі — натиснути ENTER, — підсумував Дмитро.

Степан важко зітхнув і, вагаючись кілька секунд, повільно втиснув кнопку. Наслідок цього був неймовірний. Зсередини дверей почувся низький гул, який супроводжувався клацанням масивних металевих засувів. Хлопці, затамувавши подих, відступили назад, коли величезні двері почали повільно розкриватися.

Серця друзів прискорено билися від хвилювання. Вони ось-ось мали побачити те, що так ретельно приховували військові. Майже дві хвилини минуло, перш ніж важкі двері повністю відкрилися.

Однак, коли хлопці нарешті зазирнули всередину, їхньому розчаруванню не було меж. За дверима виявилася абсолютно порожня кімната. Вони ступили всередину й освітили приміщення ліхтарями, проте крім голих бетонних стін не побачили нічого.

— Що це означає? — розгублено озвався Остап. — Де секретні матеріали, архіви чи якісь комп'ютери? Чому тут абсолютно порожньо?

Степан мовчав. Він був приголомшений не менше за інших. Їм дивом вдалося підібрати правильний код, а в нагороду вони отримали лише пусту кімнату. Тепер лишалося тільки зібрати речі й повертатися додому.

— Якщо тут нічого немає, то чому військові залишили повністю справний замок? — спитав Дмитро. — Чому не забрали його?

— Я гадаю, тепер розумію, — тихо відповів Степан. — Коли станція стала непотрібною, демонтувати замок було складно й дорого. Він глибоко вмонтований у стіну, і його неможливо було витягнути, не пошкодивши конструкцію. Вони, напевне, спробували його знешкодити, але клавіатура заблокувалася на введенні самих нулів. Просто залишили так, як є. Ми навіть не знаємо, звідки замок бере енергію. Можливо, військові, яких ми бачили, просто час від часу приїжджають перевірити, чи все на місці. Наш похід завершився провалом, — завершив він, сумно похитавши головою.