Катя Орлова - Привид, Катя Орлова

— Це все, що я знайшов офіційно, — додав Степан. — Але мій знайомий з Києва надсилав мені цікаві вирізки з газети десятирічної давності. Там розповідалося про групу шукачів сенсацій, які проникли всередину. Вони повідомляли, що знайшли підземні бункери глибиною аж на вісімнадцять поверхів!

— Оце так споруда, — видихнув Остап.

— Це ще не все, — продовжував Степан. — Вони не змогли пройти далі, бо шлях перегороджували величезні круглі двері з товстої сталі. І найцікавіше, що електронний кодовий замок на них все ще працював! Уявляєш, що там може бути заховано?

— Так, фантазія має де розгулятись…

Раптом знадвору почувся голос:

— Степане! Ти вдома? Забери свого собаку, він знову на мене гавкає!

— Це Дмитро, — сказав Остап і підвівся. — Піду впущу його.

Він вийшов на подвір'я. Дмитро стояв біля паркану, тримаючи дистанцію від великої вівчарки, що голосно гавкала.

— О, Остапе, ти вже тут! Як це вам вдається так рано вставати? Забери вже Торна!

Остап підійшов до собаки, схопив за нашийник і лагідно промовив:

— Тихо, Торне, сидіти!

Вівчарка слухняно сіла біля його ніг.

— Заходь, я його притримаю, — сказав Остап.

Дмитро швидко пройшов через хвіртку і зайшов у будинок. Коли хлопець проходив повз, Торн знову хотів загавкати, але Остап ще раз наказав йому мовчати.

Залишивши собаку на подвір'ї, Остап повернувся всередину.

— Ну чого він постійно на мене гавкає? — невдоволено пробурчав Дмитро.

— Це він тобі пригадує, як ти йому рибу не дав, — засміявся Степан.

Друзі усміхнулися, згадавши той випадок. Одного разу, на риболовлі, сонячного дня біля Латориці, Торн намагався поцупити в Дмитра велику щуку прямо з відра, але той устиг вчасно помітити і схопити відро. Зуби вівчарки тоді лише клацнули у повітрі. Торн образився й тепер щоразу згадував Дмитрові цей прикрий епізод.

Степан переказав Дмитрові все, що розповів Остапові. Почуте неабияк здивувало хлопця. Деякий час друзі сиділи мовчки, обдумуючи ситуацію. Тишу порушувало лише рівномірне клацання настінного годинника і тихе гудіння комп'ютера. Степан уважно переглядав якісь тексти, решта дивилися в порожнечу. Нарешті Остап пожвавішав, очі його заблищали, і він схвильовано звернувся до друзів:

— А що, як нам навідатись на станцію і самим поглянути, що там відбувається?

— Точно, гайда! — одразу підтримав Дмитро.

Обидва глянули на Степана. Він був неформальним лідером серед них, бо розбирався майже у всьому.

— Що скажеш, варто спробувати? — звернувся Остап.

Степан подумав кілька секунд і відповів:

— Це доволі ризиковано… Але спробувати варто. Сьогодні підготуємось, а завтра вранці вирушимо.

Ранок видався напрочуд гарним. Яскраве літнє сонце вітало друзів, наче бажаючи їм успіху в пригоді. Зібравшись біля Степанового дому, хлопці ще раз проговорили свій план і вирушили в дорогу. Після півгодини швидкої ходи вони дісталися станції. Бетонна дорога закінчувалася біля металевих воріт, які були замкнені на великий замок. Дмитро витяг з сумки кусачки й швидко зробив у дротяній огорожі отвір, достатній, щоб пролізла людина.

На смузі трави, що оточувала огорожу, чітко виднілися глибокі сліди від протекторів вантажівок. Вони тягнулися до бетонних плит фундаменту й там обривалися. Трохи збоку виднілися інші сліди коліс. Хлопці підійшли до них.

— Приїхали й поїхали, — зауважив Остап.

— Шкода, що не видно, куди саме вони заїжджали, — додав Дмитро.

— Навіщо така дивна система: спочатку бетонна дорога, потім трава і знову бетон? Чому не зробити все бетонним? — звернувся він до Степана.

— Може, бетону забракло, — пожартував Степан. — Мені теж цікаво, для чого так зроблено. Ходімо далі.

Вони підійшли до дверного отвору, що чорнів у стіні будівлі. Коли друзі увійшли всередину, їх зустрів пронизливий, майже потойбічний холод. Сонячні промені, що пробивалися крізь розбиті вікна, непогано освітлювали кімнати й коридори. Все навколо було вкрите товстим шаром пилу й павутиння.

Степан підійшов до дверей ліфта й спробував відкрити їх руками, але нічого не вийшло. Він підібрав з підлоги іржаву трубу, встромив її в щілину між панелями дверей, і коли друзі дружно налягли на важіль, двері з жахливим скреготом роз'їхались у різні боки. Кабіни ліфта не було—лише сталеві троси тяглися в чорну глибину шахти.

Остап дістав потужний ліхтар-прожектор і посвітив униз, але промінь лише потонув у темряві.

— Треба щось кинути вниз, — запропонував Степан.

Дмитро підняв ту ж саму трубу і кинув її в шахту. Минуло кілька хвилин, проте звуку падіння вони так і не почули.

— Дивно, — пробурмотів Степан. — Або шахта така глибока, що труба досі летить, або... я навіть не знаю, як це пояснити.

— Має бути технічний спуск вниз, — озвався Остап. — Адже ті хлопці якось спускалися туди.