Катя Орлова - Привид, Катя Орлова

Покинута радіолокаційна станція в закарпатському лісі стоїть пусткою п’ятнадцять років. Та коли троє друзів помітили там військові машини посеред бурі, вони вирішили розкрити її таємницю. Що ховається за сталевими дверима на вісімнадцятому поверсі? Натхнено реальною РЛС біля Мукачева

Привид

                                                                    Привид

 

Сіра споруда радіолокаційної станції понуро височіє над лісом. Високі стіни з рядами вікон підносяться понад старими деревами, а зграя чорних ворон, що незмінно кружляє довкола, надає будівлі особливого, майже мертвого вигляду. Пережиток гонки озброєнь, уособлення людського марнотратства, вона мовчки озирається своїми вибитими вікнами. Тепер уже нікому не потрібна. Широка бетонна дорога — метрів десять завширшки, що веде крізь ліс до будівлі, — нині більш ніж наполовину заросла травою. Минуло вже років п’ятнадцять відтоді, як нею їздили військові машини.

Таку картину щодня бачать мешканці невеличкого села Вільхове, розташованого за два кілометри від станції. Поселення з населенням у три тисячі людей притулилося біля лісу. Більшості воно відоме лише тим, що поруч із ним звели станцію. В іншому ж то звичайне село, де всі знають одне одного.

Місцеві споглядають цю споруду з якимось незрозумілим острахом і зазвичай оминають її стороною. Якщо ж доводиться побувати поблизу, то мимохіть зупиняються, придивляючись до невеличкої хатки старого відлюдника, що стоїть метрів за двісті від станції. Ніхто достеменно не знає, хто він, бо ніколи ні з ким не спілкується. Старі люди подейкують, що йому чи не понад сто років. Чутки стверджують, буцімто він чаклун. Однак це тільки людські балачки, які неминуче виникають у відповідь на все незвичайне…

Тим часом лютувала злива, що гнала трьох друзів крізь ліс додому. Хлопці з рюкзаками на плечах, згорбившись під щільними потоками дощу, йшли майже навпомацки. Їхня мандрівка тривала тільки день, але того вечора небо раптом затягло чорними хмарами, гримнув грім, і шалений дощ змусив їх зібратися й повернутися назад. Дорогу додому вирішили скоротити, тож ішли уздовж станції. Раз по раз темряву розривали сліпучі блискавки, на мить висвітлюючи весь довколишній світ.

Раптом хлопець, що йшов попереду, зненацька зупинився, і двоє позаду ледь не наштовхнулися на нього.

— В чому річ? — закричав Степан, який ішов другим, намагаючись перекрити голосом шум дощу й гуркіт грому.

— Мені здається, там, на дорозі, якісь машини! — так само гучно відгукнувся Дмитро, показуючи рукою вбік. У ту ж мить довгий, переривчастий спалах осяяв усе довкола, і за ці півтори секунди друзі встигли помітити щось украй дивне.

По дорозі, майже непомітні за суцільною пеленою дощу, рухалися чотири машини. Коли небо знову прорізала блискавка, хлопці встигли роздивитися, що то військові вантажівки. Фари в усіх були вимкнуті, і якби не сліпучі спалахи, їх би ніхто й не побачив. Вантажівки проїхали повз друзів, що притулилися до дерев, і зупинилися біля сітчастих воріт станції. Коли наступний спалах освітив місцевість, машини вже заїжджали на територію. Остап, який мав особливо гострий зір, помітив, як двоє у військовій формі зачинили за вантажівками двері. А потім навіть блискавка не могла пробитися крізь пелену дощу.

— Знову ці кляті військові, — гукнув Остап. — Їх давно тут не було. Може, вирішили знову запустити станцію?

Певний час ніхто не відповідав. Нарешті Степан знизав плечима й байдуже махнув рукою:

— Хто їх зна… Їм усе дозволено. Ходімо краще додому — там і поговоримо.

— Авжеж, нема чого тут мокнути, — підтримав Дмитро. — Ходімо.

Остап іще раз озирнувся на станцію, та крізь зливу нічого не побачив. Наддавши кроку, він наздогнав друзів, і всі троє знову поринули в чорну безвість лісу. Попереду десь мало бути їхнє село…

Наступного дня Остап зайшов до Степана додому. Той, як завжди, сидів за ноутбуком і щось уважно розглядав на екрані.

— Привіт, — мовив Остап із порогу. — Як почуваєшся після вчорашньої зливи, не застудився?

— Здається, ні, — відповів Степан, не відриваючи очей від дисплея. — Проходь, сідай.

Остап підійшов і вмостився поруч. Комп'ютер у селі був лише в Степана, до того ж лише він мав доступ до інтернету.

— Що робиш? — поцікавився Остап.

— Не дає мені спокою вчорашнє, — озвався Степан. — Занадто вже підозріло. Військові машини, та ще й глухої ночі, у страшну бурю, їдуть на покинуту станцію з вимкненими фарами.

— І що їм потрібно? Гадаєш, станцію можна відновити?

— Не знаю. Тому і вирішив пошукати інформацію в мережі. Уже годину шукаю, але окрім загальних даних, усе інше засекречене.

— А ти можеш пробратися туди?

— Можу, але вони одразу мене засічуть. Об'єкт надто важливий.

— Тоді покажи, що знайшов із відкритих джерел.

Степан щось швидко набрав на клавіатурі, і за кілька секунд на екрані з'явився текст англійською мовою.

— Але ж я погано розумію англійську, — невдоволено глянув на товариша Остап.

Той посміхнувся й почав перекладати:

— Радіолокаційна станція «Привид»…

— Символічна назва, — вставив Остап.

— Не перебивай, — продовжив Степан. — Станцію побудовано у 19... році за кошти військового бюджету колишнього Радянського Союзу. Основне призначення — спостереження за літаками і балістичними ракетами. У 19... році, після скорочення фінансування військових програм, станцію було закрито. Усю апаратуру вивезли протягом наступних двох років. Підстанцію, що живила комплекс енергією, було виведено з ладу. Системи маскування демонтовані. Об'єкт не підлягає ремонту і повторному запуску.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍