Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

— Короче, слухай сюди. Ти зробиш все, чого хочемо ми і наші бажання в нижній частині тіла, — засміявся ватажок, переглядаючись із псами, — А якщо ні, — мужчина грозно повернувся до мене, — то перше, що побачить твій чоловік — це фотографії, на яких ти з нами розважаєшся. Це буде, так скажемо, перше попередження, а друге і фатальне ти отримаєш звісткою про те, що твою улюблена мамуся понівечена і заживо похована на дні земної впадини.

Я розуміла, що вибір в мене не великий, адже якщо ці покидьки знайшли мене, то знайдуть і маму, а Семпай... Мені не хотілося його ранити, але краще я буду страждати зараз, заради нашого щастя в майбутньому, коли повернуся. Якщо я повернуся... Якщо ще можна буде відновити те щастя...

— Я згідна. — жар розпікав мою душу, як в моменти найболючішої в світі поразки, коли я неусвідомлено ранила свою найважливішу людину, що ставилася до мене бережніше, ніж до найціннішого скарбу.

— А, і ще! Не дай Бог, ми дізнаємося, що ти розказала своєму про інцидент сьогоднішньої ночі, буде гірше, повір. В подарунок тримай браслет, — його слова знову змусили мене забути, що не можна відходити від реальності в моменти понурення в думки, — завдяки йому ми будемо все знати про тебе, — надів він його мені, — Упс, — браслет щолкнув, — А тепер ти його і не знімеш. — засміялися вони всі разом. 

Все ще стараючись стримати сльози, я запитала:

— І що я змушена для вас зробити?

— Ти, дорогенька, змушена віддати нам свій сайт, на якому ти публікуєш свої витвори мистецтва. 

— Що? 

— Так-так. Ми читали твої книжки. Жорстокість? Насилля? Якщо людина про це пише, значить вона цього хоче, а ми ніколи не проти тобі його подарувати, — їх противний сумісний сміх знову наповнив кімнату, — Але не це найважливіше. Ми знаємо, скільки ти отримуєш грошей за це. Три мільйони за книжку. За одну срану книжку! А ти їх написала десятки! Тепер зрозуміло, чому ви так розкошно живете... Короче, я хочу, щоб ти віддала мені свій сайт, адже Пітер, — він показав на русявого мужчину, — в нас теж талановитий, а аудиторії такої як в тебе, йому ніколи не назбирати.

— Його проблеми. — тихо булькнула собі під ніс.

— Що? — нажмурився брюнет, — Його проблеми, сучка?! — він вдарив мене ногою, через що я відкинулася і навіть не торкнувшись ліжка, вдарилася головою до стіни.

— Пітер такі таланти пише, а через таких невдах як ти, які з себе щось корчать, ті таланти викидають на дно маріанської впадини.

— Знаєш, ти дуже багато говориш про впадини, може вам саме там місце, пси! — не витримавши бовкнула я, але зразу ж пошкодувала про свій необдуманий вчинок.

— З вогнем граєшся, лялечко. — промовив білобрисий худий ублюдок, — Не забувай, що ми можемо повідомити твого чоловіка про подвиги його коханої. — знову цей дратівливий сміх, джерело якого хотілось би порубати топором. 

Четвертий — білобрисий, приніс мій телефон і швирнув мені у лице.

— Тримай, псіна! Говори нам свій пароль від сайту! 

В реальності я мовчала, але тільки мій погляд униз кричав: 

— Самі ви пси! Хоча вас навіть псами обізвати шкода, бо ці тварини і то кращі, ніж ви разом взяті і помножені на нескінченність.

Я зробила все так, як вони сказали, через біль, яка вже не мала значення, через страждання, які вже давно стали частинкою мене, через вагання, що вони дійсно відправлять мене додому. 

Коли все жахливе було позаду і мене вишвернули із машини, як сміття, я й навіть придставити не могла, що справжня лава ще попереду. Цілий кілометр я йшла пішком до нашого із Кеншіном будинку. 

— Ну привіт, пропажа. Як у Делалін посиділи?

— Добре. — розгублено відповіла я.

— Я і не сумніваюся. — кинув він фотографії на стіл.

На одній було видно, як я сижу верхи на мужчині, але Кеншін не знав, що волосся прикривало моє практично не живе обличчя, а не задоволене. На другій було видно, як я під ним. А на третій, як мене поклали раком в процесі.

— І що це? 

— Це не те, що ти думаєш...

— Не те? І давно ти мені зраджуєш?

— Кеншін, я тобі зараз все розкажу, лиш вислухай.

— Слухаю.

— Мене... Ай! — я схопилася за руку, на якій був браслет, що вдарив мене током.

Попередження. Ці скотиняки говорили правду. Вони чують все, щоб я не сказала.

— Нічого. — я змирилася із тим, що ці покидьки зруйнували моє життя і посварили із рідною людиною.

— Погано ти пояснюєш. А знаєш, я очікував цього. Ні, ну правда. Ви ж такі жінки, зрадливі. 

— Семпай...

— Більше не смій називати мене так!

Як мені боляче було це чути, але не можна було показати ні сльозинки, бо він зрозуміє, що тут щось не те і вони тронуть маму.

— Вибач...

Кеншін у відповідь розсміявся, а після — вдарив кулаком об стіл і вийшов з кухні.

— Колись ти все зрозумієш... — найрозбитіша сльоза у світі впала на паркет.