Юрій Павлович Винничук - Легенди Львова. Книга друга

продай своє майно і ходімо зі мною. У Львові ти краще доробишся, як тут.

Годинникар послухався ради приятеля, продав усе, що мав, узяв гроші і вирушили вони в дорогу. Увечері дійшли до лісу у Винничках, і тільки-но розклалися на ночівлю, як токар несподівано скочив до годинникаря, повалив його і, приклавши ножа до горла, сказав:

— Далі вже не підемо. Тут я тебе вб’ю.

— За що? — здивувався годинникар. — Та ж ми з тобою приятелі. Я тобі завше помагав, коли потребував гроші.

— Ти мене тією своєю допомогою тільки принижував. Я завше чувся упослідженим. І це всі довкола ясно бачили і дивувалися, що ти такий зарадний господар і такий вправний майстер маєш справу з таким недорайдою, як я. Там, у Львові, буде те саме. Я хочу сам чогось досягти.

— То нащо ж мене вбивати? Я дам тобі всі гроші. Забирай.

— Ні, мусиш вмерти. Так я буду безпечніший.

— Змилуйся! Що тобі з моєї смерті? Ти думаєш, ми тут самі?

— А хто ж тут ще, крім нас?

— Глянь — он місяць над нами! Оце й буде свідок твого злочину. І рано чи пізно він тебе видасть.

По тих словах токар черкнув ножем, а потім закидав гілками убитого товариша і ліг собі спати.

Наступного дня він, забравши гроші годинникаря, прибув до Львова і найнявся челядником до славного у Львові токаря, в якого була донька одиначка, убивця виявився дуже пильним і слухняним робітником, незабаром токар видав за нього доньку і записав на нього увесь маєток.

Минуло з того часу багато років. Одного пізнього вечора їхав тим лісом радник львівського магістрату і побачив, що при світлі місяця щось біліє. Він послав слугу подивитися, що там, і той приніс кістку. Радник покрутив її у руках:

— Візьму з собою і дам токареві, аби вирізав з неї щось цікаве.

У Львові радник закликав до себе убивцю, який  на ту пору вже був відомим токарем, і запитав, чи не міг би він щось із цієї кістки вирізати.

— Чому ні, — відказує токар, але тільки-но він узяв кістку до рук, як з неї відразу кров потекла.

Здивований радник забрав назад кістку, але в його руках вона була зовсім суха. Та коли віддав її знову токарю — кров потекла.

— Чи не мав ти якої лихої пригоди? — запитав радник.

— Не мав жодної, — тремтячим голосом відповів токар.

— Я цю кість знайшов у лісі під Винничками, — сказав радник, уважно дивлячись в очі токареві, але той знітився і потупив погляд.

Запідозривши, що тут криється якась загадка, радник звелів арештувати токаря, і коли його допитали, він змушений був зізнатися у злочині. Токаря стратили, а кості годинникаря віднайшли і поховали, як належить.

Розплата за тридцять років

Якось бідний чоловік зустрів купця, який їхав Глинянським трактом на коні, і спало йому на думку убити купця й пограбувати його. Так він і вчинив, убив купця і поховав його у лісі при дорозі. Потім забрав усі його гроші і з тих пір зайнявся доволі успішним господарством.

За кілька місяців потому довелося йому їхати у справах на Глиняни. З цікавості він зіскочив з коня і підійшов до того місця, де був похований бідний купець. Та щойно став над могилою, як з-під землі пролунало:

— Боже! Помстися за мою кривду!

А з неба відповів суворий голос:

— Помщуся, але за тридцять років!

Убивця, хоч і був ошелешений, але в душі втішився, що до помсти ще дуже далеко.

Жилося йому добре, вигідно оженився, усі його шанували. З часом він уже й думати перестав про те, що його може чекати якась розплата за вбивство невинної людини.

Та ось проминуло тридцять літ. Пішла його служниця на Ринок і купила у різника телячу голову. Прийшовши додому, показала пані те, що купила. Господиня глянула і зомліла, бо побачила мертву голову незнайомого чоловіка. На крик прибіг пан рятувати пані. Раптом бачить на столі голову убитого купця. Голова розплющила очі і пронизала його жахливим поглядом.

Убивця закричав від жаху і вибіг з дому. Він здогадався, що ось нарешті настала пора розплати, і чимдуж побіг до церкви, щоб покаятися. Але дорогою завагався, роздумав і завернув до шинку.

Чутка про дивну подію розбіглася містом, убивцю арештували, перед судом він зізнався у злочині і був страчений.

Призначення

Одній матері напророчили, що її сина у двадцять років повісять. Бідна мати пильнувала свого сина, як зіницю в оці, і вчила його жити у страху Божім і в любові до ближнього. Хлопець ріс у великій побожності і люди його дуже любили. Навіть подумати не можна було, що такий хлопчина здатен на злочин, за який би його мали повісити.

Та ось виповнилося йому двадцять років. Мати не знала, що робити з собою має від переживання. Врешті побігла до священика і оповіла йому про те пророцтво. Священик добре знав її сина і потішав, як міг. Він теж не міг собі уявити хлопця злочинцем. Але пророцтво є пророцтво, якщо воно правдиве, то мусить сповнитися. От тільки яким чином?

— Покладайтеся на Бога, — сказав панотець, — ваш син так завше ревно молився, що Господь його не зможе покинути й не заопікуватися.

Матері стало на душі трохи легше, а все ж неспокій не покидав. Крок у крок ходила за сином, аби не потрапив у якусь халепу. Але й хлопець пильнувався, уникав скупчення народу, поводив себе дуже обережно.

Аж ось надійшов останній день двадцятого року. Увечері ліг хлопець спати і заснув міцним непробудним сном. Мати стала на коліна біля його ліжка і гаряче молилася.

Перед дванадцятою годиною ночі відчинилися двері і до хати увійшло п’ятеро похмурих чоловіків. Вони витягли хлопця з ліжка і, поки один підтримував його, сонного, попід руки, інші двоє поставили шибеницю.

Мати не переставала молитися, не звертаючи уваги на те, що відбувається.

Тим часом третій зачитав вирок смерті, четвертий, що був священиком, прочитав молитву, а п’ятий — кат — накинув хлопцеві на шию мотузку. А за мить уже хлопець висів на шибениці. Правда, не довго, лічені секунди. Таємничі незнайомці зняли його з шибениці і знову поклали до ліжка. Після цього усе зникло.

Мати впала знесилена на підлогу і заснула.