Анна Акімова - Анхель, Анна Акімова

25.01

На вузькій вуличці старовинного італійського Неаполя, де кам'яні будинки з облупленою фарбою гордовито зберігають свою історію, попереду мене весело йшли дві дівчини. Їхній сміх розлітався в повітрі, немов дзвін дзвіночків. Погода зовсім не зимова. Вони тримали в руках свої куртки, а легкі сукні майоріли від теплого середземноморського вітру.

На їхньому шляху - група літніх італійців, які сиділи на лавочці біля входу в маленьке кафе. В одного в руках газета, інші ліниво помішували ложечкою еспресо. Але варто було дівчатам підійти ближче, як уся група пожвавилася.

- Che bellezza! - захоплено протягує найстарший із чоловіків, піднімаючи солом'яний капелюх.

- Ragazze splendide! - підхоплює інший, плескаючи себе по коліну.

Я не знаю італійської, але впевнена, що вони говорили щось на кшталт «Світ стає ще прекраснішим з такими красунями».

Дівчата сміються, але не подають виду, що їм цікаво. Звикли до подібних захоплених компліментів. Вони не сповільнюють крок, щоб, може, почути ще що-небудь приємне.

А я тим часом плентаюся позаду. Втомлена, трохи сутулячись через чобіт, що знову натирає п'яту. У моїй руці пластикова пляшка з водою, яку я стискаю сильніше, ніж потрібно.

Коли я, нарешті, наздоганяю їх, тиша навколо стає такою дзвінкою, що можна почути, як птахи пурхають на черепичних дахах. Ті самі італійці, які щойно були такими балакучими, ніби втрачають інтерес до того, що відбувається. Один раптом занурюється у вивчення своєї газети, інший робить вигляд, що зайнятий телефоном.

Я проходжу повз.

Я завжди була найнекрасивішою дівчиною в кімнаті. У будь-якій кімнаті. Це почалося ще в той період, який я навіть толком не пам'ятаю.

- Яка гарна дівчинка! - так ніхто ніколи не говорив мені.

Мене досить рано почало дратувати, як чоловіки автоматично «бачили» тільки тих дівчат, які їм подобалися. Їхня симпатія немовби ставала універсальною мірою всіх чеснот, ніби зовнішня привабливість автоматично означала гострий розум чи глибоку душу. Колись давно, ще в юності, я спостерігала це з боку і дивувалася, наскільки це несправедливо. Коли я стала старшою, мене стали дико дратувати репліки деяких чоловіків про те, що «ось вам жінкам так все легко дається». І постійні закиди в тому, що нібито за всі свої заслуги я можу дякувати тільки тому, що моя анатомічна форма геніталій відрізняється від їхніх. 

Ні, любий, ні. Чоловіки дорікають Усім жінкам у тому, що в них є переваги. Але забувають, що ці переваги є тільки у красивих жінок.

Чомусь я згадала про це, сидячи в маленькій атмосферній піцерії в Неаполі. Це місце колись відвідувала Джулія Робертс, та сама з гучного «Їж, молись, кохай» - про це нагадували незліченні світлини акторки на стінах. Скрізь її сяюча посмішка, немов вона не просто поїла піци, а знайшла сенс життя тут.

Я відкусила шматочок і задумалася: а чи справді мені подобається ця піца? Чи моє задоволення - це ефект очікувань? Чи подобалася б вона мені, якби стіни були порожніми, без знімків знаменитостей, і я не знала, що тут сиділа Робертс? Якби я не думала, що ця піца - «особлива»?

Усе моє розчарування в людях, та й у собі самій, накрило мене, як хвиля. Щоразу я надягаю на когось маску своїх власних очікувань, зшиту з моїх мрій, стереотипів і бажань. І щоразу неминуче знаходжу підтвердження того, що люди під цією маскою - звичайні, недосконалі, зовсім не ті, якими я їх собі уявляла.

Це завжди боляче. Спочатку ти бачиш у людині ідеал, потім ідеал руйнується. І від цього стає так сумно, що я більше не хочу приміряти їм маски. Не хочу знову обманюватися. Але, на жаль, продовжую. Немов усередині мене закладено якийсь невиправний механізм. Може, людина просто не може інакше?

Але, гаразд, ось із людьми в мене не виходить. А з піцою - має ж вийти.

Я вийшла з піцерії і пішла сонячним сквером Толедо. Тут панувала легка, майже святкова атмосфера. Туристи ліниво оглядали вітрини, а місцеві, навіщось поспішаючи, обговорювали останні новини. Я спеціально звернула в якусь непримітну вуличку, вглиб міста. Там я знайшла крихітну, ледь помітну піцерію без гучної вивіски, без фотографій на стінах і обіцянок «найкращої піци у світі».

У цьому місці не було нічого, що могло б мені щось нав'язати. Ні шуму, ні метушні, ні історій про великих акторів. Я нічого не очікувала від цієї піци. Вона навіть мала скромний вигляд - звичайний корж із томатним соусом, сиром і базиліком.

Я взяла шматочок. Це було диво. Смак виявився настільки чесним, щирим, що я навіть відчула, як по тілу розтікається щастя. Ця піца виявилася найсмачнішою в моєму житті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍