Анна Акімова - Анхель, Анна Акімова

Я ненавиджу подорожувати. Правда. Прокидатися в чужих ліжках, щоразу потираючи шию, бо подушка знову виявилася не тієї форми, не того розміру, не підходящою. Витримувати глузливі погляди іноземців, які вважають кумедним, що я не можу пояснити їхньою мовою, що мені потрібно купити або куди мені потрібно дістатися. Чому вони вважають смішним, коли хтось неправильно вимовляє слова їхньою рідною мовою? Хіба це так весело? Вона завжди вірила, що для самопізнання потрібно вирушити в дорогу. Але чи справді це так? Героїня, яка переживає екзистенційну кризу, вирішує за рік відвідати 12 країн, аби знайти відповіді, яких їй бракує. Кожна країна відкриває перед нею нові істини. Але чи готова вона їх побачити?

20.01

«Світом правлять ідея і любов: без любові ідея не виросте, без ідеї любов не має сенсу»

 

Я ненавиджу подорожувати. Правда. Прокидатися в чужих ліжках, щоразу потираючи шию, бо подушка знову виявилася не тієї форми, не того розміру, не підходящою. Витримувати глузливі погляди іноземців, які вважають кумедним, що я не можу пояснити їхньою мовою, що мені потрібно купити або куди мені потрібно дістатися. Чому вони вважають смішним, коли хтось неправильно вимовляє слова їхньою рідною мовою? Хіба це так весело?

Я не люблю витрачати багато грошей. Хто б що не говорив, але подорожі - це дорого. Неможливо по-справжньому відчути країну, якщо не зайти в музей, не скуштувати національну кухню. А все це коштує грошей. Великих. Це не спірно, це факт.

Ще гірше - нескінченні перешкоди. Ти буквально доводиш кожному прикордоннику, що ти не нещодавно закодований родич на сімейному застіллі. Усі вони тобі раді, але наглядають, як би не поцупив під шумок чарочку.

Принизливо, виснажливо, і я не розумію, чому комусь це може подобатися.

Такі слова я сказала подругам, коли ми вкотре зібралися поговорити і випити. Вони з ноткою, та ні, якою вже ноткою здивування - цілим твором Шнітке, розкиданим по шестиповерховому нотному стану, - дивилися на мене.

- І ось тому ти витратила всі свої заощадження, щоб відвідати 12 країн за рік? Так? - нарешті сказала одна.

Мені й самій ця затія здавалася божевіллям. Але тільки в початковий момент. Для таких випадків у мене завжди є план. І звучить він просто. Назвати п'ять подій, які запам'яталися найбільше минулого року. І всі з них так чи інакше стосувалися тих моментів, коли я нарешті відривала свою дупу від дивана.

Хоч би як я ненавиділа подорожувати, я не можу не робити це. 12 країн за один рік - здається, якесь божевілля? Так хочеться побачити все на власні очі чи діагностували смертельне захворювання? Ні.

Мені нецікаво мені, хто там що побудував і коли. Про це я можу подивитися відео на YouTube або прочитати в книжці. У дитинстві в мене була енциклопедія «Сто великих пам'яток планети». По суті, я вже була знайома з усіма цими місцями задовго до того, як побачила їх на власні очі. Я могла б без зусиль переконати будь-кого, що особисто бачила чудеса єгипетських пірамід, так докладно я могла про них розповідати. І, знаєте, мені б повірили. Тому що людям все одно. Їм байдуже, чи була я там, чи деінде ще, крім своєї маленької кімнати.

Та й начебто не вмираю. Принаймні чітка дата ще не красується на моїй медичній карті.

Для мене подорожі - це не про «галочки» у списку «обов'язково відвідати». Бо такого списку просто не може існувати. Життя - це складна система координат. У кожного є свій нуль, від якого будуються лінії. Одні розтягують одну з осей, інші - звужують її, а дехто примудряється жити у двох вимірах і бути цілком задоволеним.

Для мене подорожі - це можливість вийти за межі своєї системи координат. Прожити кілька інших життів у рамках свого, яке часом здається таким маленьким, безглуздим і нудним. Життя - воно хороше, навіть приголомшливе, але деколи накочує екзистенціальна криза. Іноді я прокидаюся вранці, і перша думка, яка спадає на думку: «А раптом це мій останній ранок?» Ніколи не знаєш, коли він настане.

Потрібно рахувати кількість днів у своєму житті, а кількість життя у своїх днях. Ця істина банальна, але як виміряти якість свого життя?

І, знаєте, подорожі дають цю можливість. Вони дають можливість зрозуміти одну важливу річ: можна жити інакше. Не гірше, не краще, а просто інакше. Можна не ходити все тим самим звичним маршрутом, не бачити у своєму магазині одні й ті самі обличчя щодня. У світі є інші дороги, інші обличчя. Але коли ти загорнутий у свій звичний світ, як продукт у пластиковий пакет у морозилці, ти не помічаєш дальнього світла холодильника, яке могло б підказати, що є щось інше. Хоча б на час вирватися. І це надихає.

У дитинстві я думала, що життя - це процес заповнення свого роду особистого щоденника: дім, сім'я, робота, хобі... І з кожним роком він стає дедалі товщим, і одного дня ти зможеш читати його з посмішкою в старості.

Але виявилося, що щоденник нам дано на час. Спочатку повним, і не навпаки. Ти, звісно, можеш додавати сторінки, переписувати старі записи, але хтось може прийти і вирвати аркуш, зім'яти його і викинути. Кожен новий день у дорозі - це як новий розділ. Іноді хтось вириває сторінку твого щоденника, і він знову стає худим, порожнім, іноді так і залишається з невикористаними аркушами.

Мій щоденник стрімко худне. Я боюся писати в нього щось нове, немов хтось слідкує за мною, і, побачивши помилку, одразу перекреслить усе червоною ручкою. Мрії про життя в найпрекраснішому місті - викреслені одним морозним лютневим ранком. Колись без сорому вирвала одразу кілька сторінок: з колишніми друзями, колишніми коханцями, з тими, з ким мені було добре і спокійно, але перестало.

Кілька років тому з мого щоденника зник цілий розділ під назвою «Найкращий кіт». Для багатьох це було б просто заміткою на полях, але в моєму щоденнику так мало сторінок, що котячий розділ зайняв своє почесне місце. Коли почалася війна, він був єдиним, хто терся носом об мою мокру від сліз щоку, коли я спала взута біля дверей. У всіх були сім'ї, друзі, а в мене - тільки він.

Скільки було планів! Я мріяла об'їхати з ним увесь світ. Але не врахувала, що йому 14 років, і такі плани не входили в його список справ. Його втрата знищила останню думку про те, що в мене є дім. «Твій дім там, де твій кіт». Тепер дому в мене більше немає.

Людина завжди хоче бути не там, де вона є зараз. Заради цього вона стрибає в літак і відлітає в незнайому країну. Заради цього вона читає книжки. Заради цього засинає під музику, сховавшись під ковдру. А якщо моменти не такі прекрасні, ми мріємо, як одного разу все зміниться.

Ми нескінченно пишемо, пишемо, пишемо у свій щоденник... А потім злимося, коли сторінки перекреслюють або виривають. І все ж, мені хочеться прожити за своє життя кілька інших життів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍