Данута Шемеляк - Принцеса з мечем і принц із сонетом, Данута Шемеляк

2. Рюші проти кинджала

Карета гойдалася на вибоїнах, як п’яний матрос, а Соломія сиділа всередині, склавши руки на грудях і свердлячи поглядом стелю. Гвардійці мовчали — мабуть, досі не оговтались від її наказу нести чобіт. За вікном пропливали зелені пагорби Зеленоцвіту, але краса пейзажу Соломію не цікавила. Її думки крутилися навколо одного: як пережити палац із його правилами, сукнями й тими клятими фрейлінами, які, напевно, уже готують їй гребінець і лекцію про "жіночу вроду".

Коли карета нарешті зупинилася перед воротами палацу, Соломія вистрибнула з неї раніше, ніж гвардієць встиг подати руку. Її зустріла мати — королева Марія, висока жінка з ідеально укладеним волоссям і виразом обличчя, який кричав: "Я розчарована, але не здивована".

— Соломіє, люба, — почала вона, оглядаючи дочку з ніг до голови. — Де твоя сукня? І що це за… шкіряна ганчірка?

— Це куртка, мамо, — відрізала Соломія, поправивши меч за спиною. — Зручна штука. Рекомендую.

— Ти жила в монастирі, а не в лісі з розбійниками! — королева змахнула руками, і з-за її спини виринула ціла армія фрейлін із тканинами, стрічками й підозріло блискучими шпильками. — Ми мусимо привести тебе до ладу. Завтра ти їдеш до Каменяру на заручини.

— Заручини? Уже? — Соломія відступила, ніби перед атакою ворога. — Я думала, у мене є хоча б тиждень, щоб… ну, втекти чи щось таке.

— Жодних втеч! — відрубала королева. — Ти принцеса Зеленоцвіту, і твій шлюб із принцом Дарієм закріпить мир. А тепер — за мною.

Наступні дві години стали для Соломії справжнім боєм. Її затягли до зали з дзеркалами, де фрейліни, хихикаючи, натягнули на неї сукню — рожеву, з рюшами, які чіплялися за все, що бачили. Соломія намагалася дихати, але корсет стискав ребра, ніби гігантський удав.

— Я схожа на торт, — пробурмотіла вона, дивлячись у дзеркало. — І не з тих, що смачні.

— Ти схожа на леді, — поправила фрейліна Олівія, юна дівчина з довгою косою. — Принц Дарій оцінить.

— Якщо він любить торти, то може й оцінить, — фиркнула Соломія. Її рука інстинктивно потяглася до пояса, де зазвичай висів кинджал. Але кинджала не було — його відібрали разом із мечем, обіцяючи "повернути після весілля". — Слухай, Олівіє, а що це за Дарій? Який він?

— О, він поет! — Олена замріяно зітхнула. — Кажуть, у нього очі, як озера, і він пише такі сумні вірші, що навіть коні плачуть.

— Коні плачуть? — Соломія уявила собі табун ридаючих скакунів і ледь не розсміялася. — Ну, це вже цікаво. А що ще?

— Він… е-е… трохи сором’язливий, — додала Олівія, опускаючи погляд. — І не любить гучних людей.

— Тоді ми з ним ідеально не підходимо, — закотила очі Соломія. — Я ж не вмію шепотіти.

Розмова перервалася, коли одна з фрейлін — товстенька Рута — випадково наступила на поділ сукні. Тканина тріснула з таким звуком, ніби хтось розірвав мішок із борошном. Усі завмерли.

— Ой, пробачте, принцесо! — пискнула вона, хапаючись за щоки.

Соломія глянула на розірваний поділ, потім на свій кинджал, що лежав на столі в кутку (вона таки вмовила принести його "для декору"). Не довго думаючи, схопила зброю і одним рухом відрізала всі рюші нижче колін.

— Отак краще, — заявила вона, милуючись новим "бойовим" фасоном. — Тепер хоч бігати зможу.

Фрейліни ахнули. Королева Марія, яка саме увійшла до зали, випустила з рук віяло і видихнула:

— Соломіє! Ти їдеш на заручини, а не на війну!

— А яка різниця? — знизала плечима Соломія. — І там, і там треба бути на поготові.

Марта закрила очі й явно порахувала до десяти. Потім махнула рукою:

— Гаразд. Але завтра ти вдягнеш нову сукню. І щоб я більше не бачила ножів!

Соломія всміхнулася — хитро, як лисиця перед курником. Вона вже знала, що кинджал поїде з нею. Хоч у чоботі, хоч у рукаві. А Дарій із його віршами? Ну, побачимо, чи витримає він принцесу, яка не вміє бути тихою. І чи витримає вона його.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍