Данута Шемеляк - Принцеса з мечем і принц із сонетом, Данута Шемеляк

1. Монастир? Який монастир?

Соломія сиділа на солом’яному матраці в своїй тісній кімнатці бойової академії "Клинок і Квітка" і востаннє перевіряла список речей. Меч — є, улюблений кинджал із вигравіюваним сонечком — є, запасний чобіт (бо лівий завжди рветься в бою) — є. Вона зітхнула, закинула ногу на стіл і почала натирати лезо ганчіркою. Сьогодні був останній день її свободи. Завтра — прощай, академія, і привіт, королівський палац із його рюшами, фрейлінами і, що найгірше, нареченим.

— Соломіє! — гукнув із коридору голос магістра Рубана, її наставника. — Ти ще не спалила казарму, сподіваюся?

— Ні, але день ще не закінчився! — крикнула вона у відповідь, усміхаючись. Рубан був єдиним, хто знав її справжнє ім’я — Соломія Зеленоцвітська, принцеса в бігах. Для всіх інших вона була просто Соллі Квітка, дівчина з сильним ударом і слабкістю до смаженої картоплі.

Двері розчахнулись, і до кімнати ввалився Рубан — кремезний чоловік із сивою бородою і шрамом через пів обличчя. У руках він тримав пергамент із королівською печаткою. Соломія скривилася, ніби побачила гнилу цибулину.

— Твій батько надіслав листа. Тебе забирають. Сьогодні, — буркнув він, кидаючи пергамент на стіл. — Кажуть, час повертатися до "жіночих справ". І ще щось про шлюб.

— Шлюб? — Соломія так різко схопилася, що лезо меча дзенькнуло об підлогу. — Та я краще одружуся з твоїм конем, ніж із якимось пихатим принцом!

— Мій кінь уже зайнятий, — сухо відповів Рубан. — І, до речі, цей принц із Каменяру. Дарій якийсь там. Кажуть, пише вірші. Може, не такий пихатий.

— Вірші? — Соломія закотила очі. — Оце мені пощастило. Буде читати мені балади, поки я точитиму мечі від нудьги.

Рубан пирхнув, але його очі зрадницьки блиснули. Він знав Соломію з її першого дня в академії, коли вона, пятнадцятирічна худорлява дівчина з монастирською косою, зарубала тренувальний манекен одним ударом і заявила, що "молитви — це не її". За 5 років вона стала легендою: її фірмовий трюк із мечем у зубах досі снився новачкам у кошмарах.

— Ти могла б утекти, — запропонував Рубан, схрестивши руки. — Але тоді твій батько спалить монастир Святої Лаванди, думаючи, що ти там.

— От іще! Монашки ні в чому не винні, — буркнула Соломія. — Хоча я й досі винна їм ту ікону… Ну, гаразд. Піду. Але я візьму з собою меч.

— У палаці не оцінять, — попередив Рубан.

— А я не оціню палац, — парирувала вона, закидаючи зброю за спину. — Ми квити.

Прощання з академією було коротким, але гучним. Товариші влаштували імпровізований турнір на її честь: Соломія виграла три бої підряд, а потім випила з усіма по кухлю елю. Коли королівський ескорт — п’ятеро гвардійців у блискучих обладунках — з’явився біля воріт, вона вже стояла готова: у старій шкіряній куртці, з мечем у піхвах і зухвалою посмішкою.

— Принцесо Соломіє, ми тут, щоб супроводити вас додому, — прогундосив капітан ескорту, худий чоловік із вусами, схожими на в’ялу траву.

— Я сама дійду, — відрізала вона. — А ви несіть мої речі. Ось, тримайте чобіт.

Капітан зблід, але мовчки взяв чобіт. Соломія кинула останній погляд на академію — місце, де вона була собою, — і рушила до карети. Попереду чекали Зеленоцвіт, сукні й невідомий Дарій із його віршами. Вона ще не знала, що це буде найменшою з її проблем.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍