Марк Лівін - Рікі та дороги

грівся, а я дивився у вікно на стрижів, які літали туди-сюди й голосно кричали. Поки вода закипіла, я нарахував одинадцять стрижів і двох голубів. Тоді взяв чашку й кинув у неї пакетик чаю. Відрізав скибочку лимона, який лежав на столі, і також поклав його до чашки. Потім додав чотири чайні ложки меду й залив усе це окропом.

Я повернувся до кімнати й дав товаришеві чашку.

Він узяв її обома руками і став дмухати, щоб охололо.

Мені хотілося порушити мовчанку, бо іноді через неї почуваєшся дивно. Звісно, часом мовчати доцільно, але це був не той випадок. Тиша між нами наче напнулася і, здавалося, могла боляче вдарити. Ну, і я прийшов до нього не мовчати. Я хотів з ним побалакати. Хотів, щоб мене хтось розрадив чи підтримав, сказав, що всяке в житті трапляється, що погане теж потрібне — для балансу і що за кожною неприємністю обов'язково має бути приємність. І не треба йти до лісу, щоб усе стало добре.

Або можна було просто поговорити на звичайну тему. Обговорити футбол чи кіно, запитати, що можна почитати чи щось таке. Мені здається, так навіть було б краще.

Я запитав, про що хотів. Запитав, як він почувається, чи йому хоч трохи поліпшало? Далі запитав, як він примудрився захворіти посеред літа? Він сказав, що, напевно, його протягло з вікна, бо вдома немає кондиціонера й він постійно робить протяги, щоб охолодитися. Товариш раз добряче ковтнув, потім двічі — менше, і ще раз, відтак поставив чашку на підлогу.

Мені здалося, що саме тепер слушний момент подарувати йому листівку.

Малювати мені подобається. Зазвичай це схематичні картинки, послідовності ліній або фігури. Я не художник і чесно це визнаю. Просто приємно бачити, як з-під олівця виходять риски й кола — мене це заспокоює.

Я дістав картинку із рюкзака, але мій товариш чомусь сильно почервонів і закашлявся, став чухати вуха пальцем, ніби сказився.

Тоді він прохрипів, щоб я викликав швидку.

Я сказав йому, що малюнок міг бути кращим, якби в мене було більше часу. Просто я раптово вирішив до нього прийти, не плануючи. Бо знайшов у шафі листи, хоча бабуся казала мені: «Ніколи, чуєш, ніколи не лазь по антресолях і взагалі нічого не чіпай у домі».

Товариш хрипів і хрипів, і це було дуже гучно, і він упав з ліжка, і це було ще гучніше, і якось я в паніці втратив контроль над ситуацією. Не пам'ятаю, що було далі. Світ навколо опинився ніби поза товстим склом, у нього не проникали сторонні звуки, усе стало розмитим і незрозумілим.

Я отямився на кухні, коли вже приїхала швидка.

Товариша терміново забрали до лікарні.

Виявилося, що в нього була алергія на мед, дуже сильна.

Якби лікарі затрималися на кілька хвилин, він міг би померти.

Останнє, що він мені прохрипів у дверях, здається, звучало так: «И-х-ш-ш-и-х-ш (хрипіння), ніколи більше, и-х-ш-и-х-ш, не приходь, и-х-ш-и-х-ш)».

Мені тоді стало ще гірше і сумніше, бо я насправді хотів, аби він одужав. Тобто намір у мене був добрий, але вийшло так, що я ледь його не вбив. І нормально поговорити ми з ним так і не змогли.

Я тримав у руках зіжмакану листівку і думав, чи зможу тепер її подарувати і чи варто це робити, коли прийду провідати його до лікарні? Чи мені не треба цього робити, бо можу його остаточно доконати?

Але ж він сказав мені, що «и-х-ш-ш-и-х-ш (хрипіння), ніколи більше, и-х-ш-и-х-ш, не приходь, и-х-ш-и-х-ш». Я не можу не виконати його прохання, це буде також неправильно. Хоча ситуація геть дурна, таких ситуацій не повинно виникати, бо, коли чиниш добре, має виходити добре.

І от нарешті я в лісі, а якщо точніше, у наметі з гілок і листя, — підібгав під себе ноги, дихаю на повні груди, намагаюся видихати все дивне й погане, що зі мною сталося останніми днями.

У лісі добре, бо знаєш, що з часом у тобі закінчиться хтось інший і почнешся ти сам. Ліс цьому сприяє.

Просто хочеться, щоб речі були логічні.

Просто хочеться зрозуміти, що зі мною не так.

* * *

Я малюю ще одну нерівну помаранчеву лінію та завершую стрілкою, яка тягне її догори. Вона позначає рівень мого самопочуття — від одного до десяти вгору та вниз. Я хочу зрозуміти, як змінюється мій настрій у лісі, чи допомагає мені перебування тут. Хочу зібрати про себе якомога більше інформації, і цей графік має мені допомогти.

Якщо я просто сидітиму і ніяк це не нотуватиму, то не збагну, чи став щасливішим, не зрозумію, які причини цьому сприяли. Чи навпаки — не знатиму, що мене засмучує та робить настрій нижчим від нуля, тому все життя битимусь головою об ті самі кути, які насправді можна оминути.

Щовечора я помаранчевим олівцем малюватиму цифру з великою крапкою — вона позначатиме, яким був день.

Що вища оцінка, то він кращий.!?

Навряд чи я досягну десятки: не думаю, що в моєму житті може відбутися хоч одна подія, яка потягне на таку оцінку, бо це означатиме, що я вже всього досягнув і щиро це визнаю.

Але життя постійно пропонує нам щось новеньке і завжди нас дивує, як-от у ситуації з мамою, яка спочатку померла, а потім не померла.

Та якщо я зможу поставити собі хоча б сімку, це означатиме, що день був просто фантастичний, і я недаремно заперся в цей ліс, і не намарно побудував намет із гілок і листя, який, дуже сподіваюся, не протікатиме, якщо піде дощ.

Я почну з четвірки. Це початкова оцінка, вона означає, що не сталося нічого поганого, я не голодний, мені не холодно, я нічого не боюся і трохи піднесений від цієї затії.

Я знаю, що з часом у мене може виникнути проблема (наприклад, не знатиму достоту, який це день — п'ятірка чи шістка). Але я до цього готовий і, думаю, в процесі щось вигадаю.

Для мене цей учинок майже героїчний.

Досі я до такого не вдавався.

Перед тим як сюди прийти, я придумав, що тут робитиму, що із собою для цього візьму, із чого змайструю намет, коли лягатиму спати, а коли прокидатимусь, коли буду їсти й пити, коли читатиму книжку.

Якби я не зміг так учинити,