Марк Лівін - Рікі та дороги

ми люди. І хай би якими страшними були помилки, ми будемо пробачати, забувати й любити.

Це книжка про страхи, від яких можна втікати все життя — або ж повернутися й подивитися їм у вічі. Не подолати, а прийняти їх. Просто визнати факт нормальності їхнього існування.

Це книжка для людей, які припускатимуться помилок, багатьох помилок, їx-бо не уникнути, з ними доведеться жити, їх доведеться пробачити іншим, і — що складніше — їх доведеться пробачити навіть самому собі.

Поговоріть зі своїм собакою.

5

4

З

2

1…

Андрій Баштовий,

головний редактор The Village Україна

Рікі та дороги

Дякую, бо є за що

1) Андрієві Баштовому;

2) його Сім'ї;

3) Тані Репецькій;

4) Каті Бабкіній;

5) Вячеславу Бардаченку

6) Саші Ісаковій;

7) Оксані Артеменко;

8) Марині Артеменко

Моїй Мамі

Однаково важливо знати дві речі: як бути самому і як бути з іншими.

Туве Янсон

Мене звати Матвій, мені чотирнадцять років, але люди, з якими я часом спілкуюся, кажуть, ніби я поводжуся як мала дитина.

Це тому, що я дуже засмучуюся, коли щось забуваю або коли щось іде не так, як я звик, — іноді через це втрачаю контроль над собою і можу казати те, чого казати не варто, або сісти й годинами розхитуватися, або лягти й притискатися лицем до землі, зовсім не відчуваючи часу.

Мене навіть кілька разів перевіряли на різні психічні захворювання, але це не дало ніяких очевидних результатів.

Зараз я стою навкарачки посеред власноруч зробленого з гілок і листя намету у формі трикутника й дивлюся, як з-під моєї руки вимальовується не дуже рівна помаранчева лінія.

Вона позначає час, який я перебуваю в лісі.

Я сьогодні тут перший день, і поки що мені добре.

Так само я почуваюся, коли вдихаю повітря після дощу або коли вперше вдягаю щойно куплений зручний одяг.

Я прийшов сюди, щоб побути в інакших умовах, сповнитися нових вражень, бо всі мої правила остаточно сплуталися і я перестав розрізняти, що добре, а що погано і навпаки.

Кілька днів тому зі мною сталася одна подія, яка й привела мене сюди. Але спочатку через неї я вирішив провідати товариша, що жив по сусідству. Бабуся казала, що він нездужає.

Отже, я поклав до рюкзака печиво, чай і трохи меду, який бабуся залишила на столі. Але буде брехнею казати, що мене в першу чергу непокоїв його стан і я просто хотів напоїти його чаєм. Це хвилювало мене в другу чергу. А насправді мені дуже треба було з кимось поговорити.

Адже іноді треба проговорити все, чого ще не розумієш, щоб воно нарешті стало звичайним і припинило тебе їсти.

А ще я від руки намалював другові листівку. Дуже просту. Подумав, що йому буде приємно її отримати. Хворих треба такими речами розважати.

Коли я прийшов, він запитав, навіщо я приперся.

Я сказав, що приніс йому печива й чаю, бо ми друзі.

Він сказав, що ми не друзі — ми сусіди.

Ми мовчали приблизно триста секунд. Але я можу помилятися, бо не мав секундоміра та просто лічив подумки.

Був увімкнений телевізор — мій товариш дивився телевікторину, в якій діти розв'язували різні задачі. Він сказав, що вони триндець які розумні.

І запитав, чи не заздрісно мені?

А тоді сказав, що мені таким ніколи не стати, бо я і двох слів не можу зв'язати докупи. І засміявся.

Але мене це не образило, бо я звик таке чути, це називається «підколоти». Мене постійно підколювали в школі й на вулиці.

Потім він сказав:

— Не дивно, що твоїй мамі так довго не потрібен був син.

І додав:

— Не дивно, що вона приїхала тільки тоді, коли вже не було вибору.

Але я не звик говорити про маму.

Я забув, як вона пахне, який у неї голос, якої довжини та якого кольору волосся. Я навчився жити без неї, за новими правилами. Аж раптом вона знову з'явилася, і це було трохи дивно, бо люди, які помирають, не повинні оживати й приходити до тебе, ніби нічого не сталося. Це суперечить здоровому глузду і всім правилам нормальності.

Тож я розгубився і не знав, що відповісти.

І сказав, що піду на кухню та приготую чай.

Там я міг побути на самоті й гучно втягнути носом повітря — це завжди допомагало мені заспокоїтися.

Я подумав, що треба запитати, де він захворів і як тепер почувається. Це називається «змістити фокус розмови».

Чайник