Alina Pero - Козел, або Як закохатися в начальника, Alina Pero

Дівчина в сукні нарешті пішла на співбесіду.

Я втупилася в годинник на стіні, спостерігаючи, як хвилинна стрілка неквапливо повзе вперед. П’ять хвилин… десять… двадцять…

— Та що там можна робити пів години? — пробурмотіла я собі під ніс, безсило зітхаючи.

Мої нерви були натягнуті, наче струна.

Коли двері нарешті відчинилися, дівчина вийшла з таким виразом обличчя, ніби щойно виграла або програла велику ставку. Її губи склалися в таємничу посмішку, а пальці пригладили волосся.

"Цікаво, це добра ознака чи ні?"

Але часу на роздуми не залишилося.

— Аріна Стасюк? — пролунав чіткий голос секретарки.

— Так! — я аж підстрибнула.

— Ви можете заходити.

Моє серце застукало швидше.

Я повільно підвелася і підійшла до дверей. Рука потягнулася до холодної металевої ручки, але перед тим, як натиснути, я ненароком глянула на табличку збоку.

"Андрій Андрійович Вербицький – власник компанії"

Я завмерла.

"Ого… Співбесіда з самим власником?"

Це було несподівано. Я очікувала якогось HR-менеджера або заступника, але щоб одразу бос компанії…

Шлунок тривожно стиснувся.

"Ну, вже пізно панікувати".

Я взяла себе в руки, вдихнула й відчинила двері.

І побачила його.

Високий, широкоплечий чоловік стояв біля вікна, склавши руки на грудях. Його чорне волосся було ідеально укладене, а очі – холодні, гострі, пронизливі, сині, як зимове небо. Обличчя – чіткі, правильні риси, як у якогось кіношного героя.

Він був одягнений у дорогий темний костюм, білу сорочку без краватки, що додавало його зовнішності нотку легкої недбалості, але водночас – абсолютної впевненості.

Кабінет був таким, як і сам власник – розкішним, але стриманим. Велике панорамне вікно відкривало вигляд на місто, підлога – темне дерево, стіни – стильні, сірі, а в центрі – масивний чорний стіл з ідеально викладеними паперами й ноутбуком. На стелажах – книги, кілька нагород і дизайнерський декор.

Я відчула, як мені стає ще холодніше в мокрому одязі.

Вербицький повільно повернувся до мене, уважно оглядаючи з ніг до голови. Його погляд був спокійним, оцінюючим, але нічого не виказував.

Я ледь проковтнула клубок у горлі.

— Сідайте, — коротко кинув він, вказуючи на стілець перед своїм столом.

Я зробила крок вперед, відчуваючи, як серце гупає в грудях.

"Ну що ж, Аріно, тримайся".