Alina Pero - Козел, або Як закохатися в начальника, Alina Pero

Будівля була… величезною. Сучасний бізнес-центр із панорамними вікнами, крізь які виднілися блискучі офісні поверхи. Гладкі чорні двері з золотистими літерами "Verbytsky Tech". Усе випромінювало розкіш, стабільність, успіх.

Я стояла перед входом і… гірко зітхнула.

Бо була вся в плямах від калюжі, джинси прилипли до шкіри, волосся скуйовджене, а від кави залишилася тільки зморщена картонка.

— Чудово, — пробурмотіла я, жбурнувши стаканчик у смітник.

Зібралася. Вдих-видих. Треба йти.

Усередині все виблискувало ідеальною чистотою: мармурова підлога, стильні шкіряні дивани в зоні очікування, величезний екран на стіні з рекламою нового програмного забезпечення компанії. Люди навколо – елегантні, у дорогих костюмах.

Я несміливо зробила кілька кроків. Відчуття було таке, ніби я випадково потрапила на якусь світську вечірку, де всі знають правила, крім мене.

"Спокійно, ти тут по справі!"

Я пішла до ліфта, краєм ока помітивши своє відображення у глянцевій стіні.

"Ну, просто ідеальний кандидат, – гірко подумала я. – Відразу видно – серйозна бізнес-леді".

На потрібному поверсі мене зустріла секретарка – струнка брюнетка у бездоганно сидячому костюмі.

Я підійшла до неї, намагаючись виглядати бодай трохи впевненою.

— Доброго дня. Я на співбесіду.

Вона підняла очі від монітора, подивилася на мене… і її обличчя застигло в нейтральному виразі. Надто вже нейтральному. Так дивляться люди, коли намагаються стримати шок або співчуття.

— Сідайте, чекайте, – сказала вона рівним голосом і вказала на диван.

Я сіла. Переді мною сиділа інша дівчина – довгонога, у вузькій обтислій сукні та на височенних шпильках. Її макіяж був ідеальним, губи нафарбовані яскраво-червоною помадою, а парфуми – настільки сильними, що їх можна було відчути за метр.

"Вона на ту ж посаду?" – здивувалася я.

Мені здалося, що вона переплутала двері і прийшла на кастинг в ескорт.

Я скоса глянула на неї, потім на себе.

"Ну, порівняння не на мою користь", – подумала я і нервово постукала пальцями по підлокітнику дивана.

Чекати було нестерпно. Серце калатало. Я навіть не знала, від хвилювання чи від того, що мені ще й холодно через мокрий одяг.

"Ну коли ж мене покличуть?".