Людмила Міщук - Нас мами не родили для війни, Людмила Міщук

(Презентація «Інтернаціоналісти»)

Очі туманить ядуча сльоза,

Руки скувала утома,

Палить їй душу афганська гроза –

Син не вернувся додому.

В неї він був ясночолий, як світ,

Сонячно так усміхався,

Ще й двадцяти не було йому літ,                       

Юним навік і зостався.                        

Ясеночки! Синочки! Сини!

Колосочки вкраїнського поля,

Скільки ж вас не вернулось з війни?

Скільки гибіло там, у неволі? 

Роки летітимуть, мов журавлі,

Та ніколи не легшає втрата,

Доки ходить по рідній землі

Мати, мати солдата.

Цими словами розпочинають своє благання про мир на нашій землі матері та учні 3 класу, а також багато хороших і небайдужих людей, які допомогли нам організувати цю зустріч.

(На сцену виходять матері третьокласників)

Вся вулиця на службу проводжала

Улюбленця свойого – Василя,

А парубчак потрапив до Афгану.

А там уже не служба. Там війна!

А там стріляють, звісно ж, із-за рогу.

А там ані фронтів, ані тилів.

А там уже покладено, їй-Богу,

Багато наших  хлопців Василів!

В країні досить виплавлено цинку –

Всім Василям убитим по труні.

Хто зможе дати правильну оцінку

Оцій такій неправильній війні?

Чи той, хто із найближчої трибуни

Одягнутий в кольчугу орденів

Послав на смерть довірливих і юних,

В патріотизмі зрощених синів?

Чи той, хто у районнім виконкомі

Від імені народу засіда

І відмовляє батькові в прийомі,

коли у домі – цинкова біда?

Нам не прикрити рани орденами

І квітами жахливої труни,

Гріхом найтяжчим нависа над нами

Свинцева тайна «хитрої» війни.

Посміхнувся поштар винувато,

Що сказати мені – він не знає.

Не приніс знов листа від солдата,

Адже знає, що я так чекаю.

Ти пиши мені, синку, частіше,

Хай дорослий, – мені ти дитина,

Повертайся додому скоріше,

Дорогенький, хороший мій сину.

Мені часто ти снишся ночами,

А прокинусь – тебе вже не бачу.

Подивлюсь на портрет твій і часто,

Щоб ніхто не помітив, я плачу.

Чекала мати, так чекала сина!

Цвіла і одцвітала рясна калина,

Додолу стиглі ягоди ронила…

Та де ж у неї бралась тая сила –

Вже й після похоронки ждати сина!?

Все бачила у снах чи в маренні:

Десь на чужому полі він поранений,

І кличе маму дать води напитися.

Довіку сон той буде мамі снитися.

Але сина нема!

І ніколи вже більше не буде,

І їх тисячі більш

Не воскреснуть, не стануть з могил.

Там, в афганських пісках,

Прошивали навиліт їм груди,

Й на вустах запікався

Густий і задимлений пил…

Засинають піски –

Невблаганно, пекучо і сухо,

А у флягах – ні грама, ні краплі води.

І прицільним свинцем

Звідусіль огризаються «духи»,

Смерте, руку свою

Одведи, одведи, одведи...

Їх немає вини – цих ошуканих юних Іванів,

Що орошують кров’ю сипучі і згірклі піски.

Їм нема що робить

В цім далекому Афганістані.

І за що побратими кладуть українські кістки?

Який страшний той час,

Коли в ранах конають солдати,

А комусь на погони

Кидають криваві зірки,

Як від суму сивіє

У думах згорьована мати,

Що і досі не вірить

В гіркі похоронні рядки…