Людмила Міщук - Нас мами не родили для війни, Людмила Міщук

(Виступ ветеранів Афганістану. Вручення подяк)

(Перегляд відеофільму «Наші будні в Афгані»)

Пік бойових дій афганської війни припав на 1983 – 1985 роки. Для тисяч наших солдат, їхніх батьків та матерів, дружин, дітей розпочалися тривожні дні чекання, безсонні ночі та тривоги. Саме у цей період проходили через те афганське пекло і наші односельчани: у 1982 – 1984 роках – Черв’як В’ячеслав з Одерад, у 1983 – 1985 роках – Павелко Віктор, а трохи пізніше, у 1987 – 1988 роках – Єзерський Богдан з Покащева.

(Презентація «Наші земляки-афганці»)

Матусю рідна, любий тату.  

Я вже далеко від оселі.

В чужій країні, за «Салангом»,

Де гори, спека і пустелі.

Я знаю, що немає сну,

Коли поїхав я «за річку».

З тих пір ви посивіли враз...

Не спали часто кожну нічку.

Щоб повернувся я додому,

Бога молили щохвилини...

Я повернуся і  побачу

Моє село, мою хатину!

Я обніму вас і заплачу,

Промовлю тихо: «Я з тобою.

Ніхто нас не розлучить більше

Несправедливою війною».

Бог допоміг! Ваша молитва,  

Яка летіла з серця тихо,

Бар’єром стала перед смертю!

Сина залишила в живих!

Учитель

Я сьогодні не з книжок чи кінофільмів можу вам розказати, як за 2 роки посивіла мати, чекаючи сина, як батько щотижня чергував на дорозі, виглядаючи листа польової пошти.

Віктор Йосипович – мій рідний брат. І покликала я його на цю зустріч не для якихось почестей чи слави, а щоб кожен з вас, любі наші учні, міг побачити воїна-афганця. Не кіношного, прикрашеного режисером, а простого сільського хлопця-тракториста, який 2 роки витримав пекло війни, який у рідній державі заслужив чимало пільг: перша – на отримання житла (чиновники так і не  спромоглися його дати, тому брат збудував хату сам), друга – на санаторне лікування (за майже 30 років після армії відпочиває найчастіше з вудочкою у нас, на Цегольні чи в Соснині). Пільгу має і його менший син Андрій, страшну пільгу наших державних мужів – уже 10 місяців, як він є військовослужбовцем АТО і, як і батько, відчув пекельний подих війни.

Пройшли роки. Вже посивіли скроні.

Все рідше згадуються дні,

Коли вставав ти по тривозі...

Час промайнув – неначе в сні.

Нові проблеми, більш болючі

Оточують щоденно нас.

Житла нема... І як дивитись в очі

Дружині, дітям?.. Як на ноги встать?..

Не раз звертався ти по допомогу,

А відповідь, здебільш, була одна:

«Не я вас посилав у ту країну».

А ти ж не винен, що була війна.

Я вірю в тебе! Вірю в твої сили!

У що ще вірити? То ж не в оту біду,

Що спогад залишила до могили

Про непотрібну і страшну війну...

(Пісня «Полечко, поле»)

Учитель

Осягнути уроки Афганістану на державному рівні досі ніхто не спромігся. 7 квітня 1988 року міністр оборони Язов підписав директиву, в якій ішлося: «Виведення військ, у разі підписання Женевських угод між Афганістаном та Пакистаном, здійснити з 15 травня 1988 р. по 15 лютого 1989 р. в два етапи...». Останнім зі складу обмеженого контингенту військ (за винятком тих, хто залишався в полоні) уранці 15 лютого 1989 р. перейшов по мосту «Дружба» через річку Амудар’ю командуючий 40-ю армією генерал-лейтенант Громов. Пополудні буденно й непримітно Афганістан залишили наші прикордонники.

У Термезі та Кушці солдатів, які виходили з Афганістану, зустрічали в основному їхні рідні та близькі, численні кореспонденти. Ніхто з керівників країни не вважав за потрібне бути присутнім при поверненні на батьківщину своїх солдатів, продемонструвавши тим самим повну байдужість до армії.

Можна розказати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років мовою цифр, будь-яка війна у цифрах – це моторошно й страшно.

За офіційними даними у ній взяло участь 620 тисяч військовослужбовців і 21 тисяча робітників та службовців.  Загинуло в цій війні 14 453 воїни, з них убито в бою – 9511, померли від ран і хвороб – 3203, загинули в аваріях, катастрофах – 1739, пропали безвісти – 292 військові.

З України через афганську війну пройшли 160 тисяч військових. Не повернулося з війни – 3360. Із них загинуло – 3280, пропало безвісті – 80, поранено понад 8 тисяч, стали інвалідами – 3560 осіб. Після війни померло від ран та захворювань більше, ніж загинуло. Кількість інвалідів збільшилася вдвічі.

Зараз часто знаходяться історики, що називають цю війну «брудною». Знаходяться й ті, хто називає наших солдат окупантами. Але що вони там захопили? Що придбали? Хвороби: від гепатиту до холери, поранення, контузії, інвалідності. Що звідти вивезли? «Вантаж 200» з вбитими товаришами та поранених з поля бою.