Анатолій Луженецький - Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький

Мені тоді більше запам'яталися слова сестри, ніж відповідь про батьків. Усе-таки дядько Саша був для нас чужим, проте, здавалось, у мені душі не чаяв, навчаючи всього. Можливо, тому після цієї розмови я ще більше зміцнився в думці, що треба навчитись усього якнайшвидше, щоб не обтяжувати опікуна.

Поки я тренувався, Ліліт погрузилась у розробку програмного забезпечення для віртуальних капсул. По розмовам з Олександром: їй це підходило більше, ніж будь які інші спеціальності. Все ж таки, вона більш розумна ніж я. Та і озираючись у минуле, саме сестра допомогала мені навчатись і в першу чергу показала, що спочатку ти повинен зрозуміти, що вчиш, лиш потім поглиблюватись у це. Хоча за ці «заняття»  мені доводилося відпрацьовувати по дому…

У шістнадцять років, завдяки прагненню і грамотному навчанню, я посів високі місця в турнірі з рукопашного бою. З легкістю перемагаючи сильніших хлопців, які тренувалися довше за мене. А призові з турніру стали моєю першою заробітною платою в цьому житті.

- Лазарю, я гадаю, ти готовий, - з усмішкою промовив Олександр, дивлячись на молодого хлопця, який виріс під його керівництвом. - Подивись...

Він показав та розповів про гладіаторські бої, дозволені по всьому світу. Де все по-справжньому і від смерті рятують тільки високі технології та броня. А також навички. Переможці отримували грошові призи, гранти та... пожертви від глядачів. Я чув про бої, але щоб туди пройти, потрібно мати багато грошей і великі зв'язки, про що я навіть не мріяв. Однак корпорація «Фраус» могла дозволити собі виставити п'ятьох бійців, які пройшли відбір. І оскільки мене готували з самого дитинства, я чудово підходив під цю категорію. 

- Ти впевнений? - якось запитала мене Ліліт, коли я вивчав інформацію по гладіаторським боям. - Це небезпечніше ніж здається.

Я розумів, що вона переймалася за мене, але… це те, чого я хотів. Про що я і сказав. Сестра лиш важко зітхнула, розтормошила мені волосся і промовила:

- Постарайся тільки не влипнути в халепу.

Того ж дня, під керівництвом Олександра я записався в стрій гладіаторів.

Ліліт ж якраз і стала прикладом сучасного суспільства, з головою занурившись в ігри. Кожен раз, дивлячись на її капсулу я не розумів, що ж їй так подобається у вірті, адже відчуття передаються не повністю. Відсотків на п'ятдесят. Так, люди отримують неможливе: чаклунство, політ, невідомий світ і різних істот. Проте і в реальному житті мало хто осягнув хоча б половини всіх почуттів. Хоча там же і знаходилася її робота: сестра стала успішним тестувальником нових віртуальних платформ та ігор.

Зараз, думаючи про це, зрозумів, що таким чином, вона хотіла заглушити втрату від батьків і подбати про мене. Все ж таки, коли їй виповнилося шістнадцять, корпорація припинила нами опікуватись, вважаючи свій обов'язок виконаним. Навіть Олександр, після того, як я став гладіатором, дедалі все рідше й рідше виходив на контакт, поки не зник остаточно. Сестра на моє обурення про те, що нас кинули, осадила мене, сказавши, що чоловік усього лише виконував контракт. І варто було мені вирости - його з нами нічого не пов'язувало. Скриплячи зубами, мені довелося прийняти цю правду. Хоч і болісно, але це ж стало новим уроком для мене.

Пройшли роки, я ставав все успішнішим бійцем, рекламуючи компанію «Фраус», тим самим відплачуючи їм за опіку. А Ліліт змогла повністю забезпечити нас грошима, завдяки своїй праці з віртом. І здавалось, живи собі далі, якби не аварія...

Відірвавшись від спогадів, окликнув Ліліт.

- Літ, - сестра підняла на мене очі. Ну хоч сліз стало менше. – Нічого не дізналася про ту дівчину?

- Вибач, ні, може тобі здалось?  - не дивлячись на її питання, вона на планшеті набрала текст, показуючи мені: «Відбувається щось дивне, але подробиці не можу зрозуміти».

- Можливо.

І знову ми погрузились у тишу. Якщо Літ не розуміла чогось, то поки не дійде до правди – не розповість.

Пройшло два дні. Сестра весь час була поруч, намагаючись підбадьорити, пропонуючи різні варіанти. Хотілося прогнати її або зірватись, щоб виплеснути всі емоції! Але я собі цього не дозволяв, лише натягував на обличчя вимучену посмішку. А от усередині все згасало: адже виходу я не бачив. Грошей, щоб придбати дорогу капсулу для інвалідів - немає. Вона відрізняється тим, що працювала не на нервовій активності, а на мозковій, дозволяючи навіть без кінцівки рухатись в вірті. Все-таки основний заробіток йшов від сестри і цього вистачало, щоб нормально жити. А в мене були лише призові та невеликі донати від глядачів. Тому щось дуже дороге купити було важко. 

Представники корпорації «Фраус» відмовили нам в кредитуванні посилаючись на якісь закони. Ліліт ще довго сперечалась, та так і нічого не добилась. Таке відчуття, що нас кинули… ненавиджу.

- Якщо б я тебе не знала, подумала, що ти плануєш когось вбити, - спробувала пожартувати дівчина в один день.

- Якщо це допоможе встати на ноги - я не проти.

Ліліт з подивом подивилась на мене. Але я не жартував. Мені ще стільки всього хотілось зробити і спробувати, а зараз я прикутий до ліжка.

- Ла… - 

- Вибачте, - перебиваючи сестру, у кімнату зайшов незнайомий чоловік.

Я пробігся по ньому поглядом, вивчаючи. Низенький, трохи повненький, але при цьому видно, що не брезклий. Одягнений у дорогий костюм темно-синього кольору. Обличчя не привертало уваги, погляд одразу зупинявся на абсолютно лисій голові. Чоловік м'яко посміхався, випромінюючи тільки доброзичливість.