Влада Клімова - Мачо з Баранівки, Влада Клімова

– Доброго вечора, пане заступнику! Не спиш? Вибач, що пізно, але я мушу, – промовляю доволі сухо та чую з трубки легенький сміх Корецького:

– Привіт, красуне. Відстаєш! Я вже голова фракції, а на тебе знову хтось насідає? Говори, ми їх бажання вмить уповільнимо.

– Вітаю з черговою перемогою! Вибач, я допомагаю людям не заростати волоссям та не слідкую за твоїм стрімким рухом нагору. І з салоном все ОК. А от тато... Допоможи, будь ласка, з місцем у нормальній клініці. Ні, не в престижній, а в путящій. Дуже тебе прошу! – забула я про біль, що відчуваю завжди, коли згадую ті нахабні фотки. Та хоч би дівчина була гарна, а то якась шкапа без обличчя. Хіба ж я була гірша? Просто домашня й нікому не потрібна.

– Це біда. Семенович гарна людина. Чекай, я зроблю кілька дзвінків та відразу наберу, – кидає слухавку він. От що в Корецькому невиліковне, так це співчуття. Хоча серед тих осіб, де він все життя вештається, ця якість доволі рідкісна.

Не пройшло й десяти хвилин, як Казимир зателефонував знову:

– Набери Раїсу Пилипівну, малеча. Нехай підготує сякі-такі речі. Поруч є швидка, вона завезе в інститут кардіології. Кращих не знайти. Там допоможуть. І чому ти взагалі озиваєшся, коли припече? Що раніше не виходить? – чую як він, за звичкою, кличе мене наче дитину. Ну так, різниця у віці дозволяє, але яка тепер з мене малеча? Та це й досі приємно. Хоча б тому, що коли дійсно припече - є до кого звернутися.

– Слухай не насідай, га? Ти ж не в Раді зі своїми опонентами. Чи забув, що тато зроду не жаліється. Навіть коли падає, все одно посміхається й встає, – скидаю я зі щоки сльозу.

– Когось він мені нагадує... Ну, добре! Як будуть запитання - прошу. Бувай, чарівнице! – закінчує він розмову і я розумію, що Корецький дуже шкодує за нашими добрими часами. Прихильниці в нього звісно є, бо дядько він ще й досі симпатичний, але на шлюб більше не наривається.

– Дякую! Бувай здоровий, – кладу я слухавку й миттю телефоную мамі. Вона плаче, дякує, бажає здоров’я своєму колишньому впливовому зятю. А я слухаю та однією рукою складаю до сумки помаду, планшет, витираю очі хустинкою й запитую:

– Мамо, ви без мене справитесь чи приїхати?

– Куди приїхати? Ніч надворі, а ти ж іще у своїй цирюльні сидиш? Їдь собі додому відпочивати. Я сама все зроблю. Та й ті люди чекати не будуть. Завтра зранку розповім, як і куди влаштували колишнього тестя депутата найвищого рівня. Він хоч і по-скотськи з тобою повівся, але ж допомагає, коли треба. Все! Здається приїхали, а я нічого зібрати не встигла, – бідкається рідненька.

– Не переймайся, люба. У них там все є. А як ні - то завтра підвеземо. Головне, щоб таткові попустило. З Богом! – навіщось перехрестила я повітря та з важким серцем замкнула заклад на електронні замки й попрямувала  до свого авто.

Ніч була місячна. Десь у кущах двору тьохкав неперебірливий до міського повітря соловей. Я виїхала на вже вільну Басейну й неквапливо рухалася в бік дому. Наразі думки в голові заплуталися. У звичайний робочий ранок людина поводиться, наче машина. Але загострення татової хвороби скаламутило течію подій і я вибудовувала вранішній шлях завчасно.

Добре, що хоч до власного столичного помешкання я геть не прив’язана, адже в мене його немає. Виходить, що я суперсучасна жінка та не трушуся над майном. Спочатку, як приїхала працювати до Києва, то знімала куток у бабці. А потім у мене з’явилося інше житло - дорога заміська вілла в Конча-Заспі. Це я про дім Корецького.

І знову я самотня, посеред гамірного міста, й мені те нерухоме майно абсолютно не потрібне. Що я розводитиму на підвіконні квіточки та поливатиму їх сльозами? В Бучі, у рідному дворі, я виросла серед маминих жоржин і троянд. Навіть тепер я завжди відчуваю там яскраві барви життя на землі.

А у дворі, де не перший рік орендую однокімнатну, вже всі заснули. Лише вікно старого художника на четвертому поверсі, як завжди, сяє. Вдень і вночі він створює свої шедеври, а потім ходить на узвіз і виставляє їх. Інколи туристи щось купують та дідусь не через гроші прямує туди, просто його тягне до людей.

Кожної ночі я чимчикую без ліфта на височенний третій поверх і таким чином займаюся спортом. Старі будинки гарні й міцні, але сучасними зручностями похвалитися не можуть.

І сплю я сьогодні погано. Звісно переймаюся здоров’ям тата, а ще мені сниться якась гидота, котру я не розумію. То в моєму сні виють звірі, яких я не бачу. То задихаюся, наче мене душить хтось невидимими руками. А далі в моїй голові, з якогось дива, з'являється Він. Той тип, що познайомився зі мною в зоні очікування аеропорту Лос-Анджелеса, а потім знайшов у Києві й намагався залицятися.

Та якби ж хоч приснився по-людськи. Цей узурпатор моєї уяви постав у чорному довгому плащі, такому як носили середньовічні лицарі, а його руки були всі в крові. Не знаю чия то кров, але я пронизливо закричала й відразу увімкнула світло.

Моє житло - це величезний простір з високою стелею, а з меблів лише гарне сучасне ліжко й шафа в стіні. Тому тіней у себе вдома я не боюся. Та наразі встала, пішла до кухні, зварила собі кави й сіла за планшет попрацювати з документами. А раннього ранку поїду до тата в інститут.

Розділ 5

О п’ятій ранку я розбудила маму. Хоча не думаю, що вона міцно спала.

– Ма, я за тобою виїжджаю, щоб маршрутку не чекати. Адже ти точно назбирала татові речей більше, ніж треба. Так? – видала я підозру, а моя рідненька захищала не себе, а дороге дитя.

– Чого тобі пертися сюди так далеко? Я сама нормально доїду. А в тебе, як буде час посеред дня, тоді заскочиш до батька.

– Мамо, не сперечайся! Я ж все одно по-своєму зроблю. Чи ти мене бачити не хочеш? – застосувала я заборонений прийом і вона здалася.

– Та як же мені не бажати побачити свою квіточку? З речами не можу визначитися, доїдеш поки зберу.

Я змоталася на Бучу й підхопила маму. Вона дійсно наскладала для тата купу білизни й навіть банний халат. Так, вони все життя прожили душа в душу й досі кохають одне одного. Звісно часто лаються через дрібниці, але їх стосункам можна лише позаздрити.

Потім ми заїхали на Бесарабку й накупили фруктів та взяли у приватного підприємця морсу з горобини, а відтак припхалися до палати. Я чомусь думала, що після дзвінка державної шишки татка заправторять в «окрему камеру». Воно так і планувалося, але мій батько той іще бунтар.

Він розумів, що тут купа тяжких хворих і не вважав за потрібне посісти елітне місце. Взагалі наш Борис Семенович - затятий рибалка й дуже товариська людина. Він може розповідати про дніпровську рибу, вудки та різні бувальщини -нескінченно. Ось і тепер вони з іншим дядьком, десь його років, приємно проводили час в бесідах під крапельницями.

Ми з мамою трішки заспокоїлися, адже бачили, що тато у надійних руках і йому вже стало краще. Тому пообіцяли нову зустріч і пішли кожна у своїх справах. Мене мамця спровадила на роботу, а сама захотіла побігати магазинами. Її бойовий дух надихав і я погодилася.

Тільки те, що я пів ночі не спала ніяк не пояснювало постійних глюків у дзеркалі заднього виду. Чомусь з центру до Бучі, а потім до Інституту й назад мені весь час ввижалася позаду одна і та ж синенька Шкода. Та я зробила висновок, що вночі треба спати й не слухати вовків та не шукати упирів, тоді всі авто на дорогах столиці їхатимуть у своєму напрямку.

В салоні все було як зазвичай. Люди переймалися своєю красою й тим самим приносили нам гарний прибуток. Я кілька разів розмовляла з татом і він сказав, що дуже хоче додому. А його примушують пройти повне обстеження, щоб визначитися з лікуванням на деякий час.

– Таточку, ну якщо вже ти туди потрапив та ще й без черги, це звісно не робить нам честі. Але Корецький і досі намагається загладити вину. То нехай уже спеціалісти подивляться докладно та знайдуть правильне лікування аби ти не ковтав усе підряд, що виписує наш дільничий. Я розумію, що там сумно, але я буду приїжджати кожного дня, – намагалася зарадити його суму дочка.

– Це з якого дива тобі кожен день пів міста перетинати? Не треба! Нормально мені тут. І ти, доцю, як завжди права. Посиджу трохи, нехай поширяють розумні люди в мене голками, – навіть заслаблий татко завжди жартує.

– Обіцяєш?

– Так!

– Я люблю тебе! Будь ласка, одужуй швидше, – якось урочисто вимовила я в трубку та збиралася поїхати на один склад.