Влада Клімова - Мачо з Баранівки, Влада Клімова

Дивно, тільки тепер вранішні глюки набули ще більш реальних обрисів. За мною містом дійсно каталася одна й та ж машина. Вона не наближалася й мені ніяк не заважала, але це починало діставати!

І що робити? Знову телефонувати Корецькому та просити, щоб відчепив від мене того «хвоста»? Але тоді бідолашний депутат не встигатиме голосувати за купу законів, котрі вони цілими днями плодять. Або взагалі Казимир запідозрить, що я хочу його повернути. А мені така радість геть ні до чого!

З цими думками я переспала й зрозуміла: звідки у того хвоста ростуть ноги? Мені дуже не хотілося цього робити, але вибору не було.

– Вітаю, пане Ласло! Дасте хвилинку підопічній? – впевнено запитала я у Фінча.

– Господи! Благословенний день сьогодні. Звичайно, так! Я слухаю, прекрасна діво. Тільки чому це раптом «підопічна»? – страшенно здивувався моєму дзвінку він.

– Ну, а як іще називають людину, котра перебуває під постійним наглядом? Невільницею не назвеш, бо я поки переміщаюся вільно. Але ж, дозвольте запитати: навіщо мені той супровід? Якщо Ви скажете: не знаю, я просто не повірю, – ще більш наполегливо підкреслювала я свою спостережливість.

– От же кретини! Ну, недоумки! Нічогісінько доручити не можна. Ні, я не буду відмовлятися. Це дійсно мій наказ. Я намагався більше про Вас дізнатися, щоб хоч якось увійти до Вашого життя. Щиро перепрошую за таке свавілля зі свого боку. Бачите, що робить з людиною величне захоплення? Я не настільки невіглас та мені боляче бути порожнім місцем для Вас...

Я почула достатньо! Дивно, але вперше він не намагався бути богом та поводився, як звичайний закоханий чоловік, правда з великими можливостями, але без будь-якої взаємності з мого боку. І я відповіла:

– За правду я Вам вдячна. У мене тато в Інституті серця. Хоча, думаю, про це Вам уже доповіли. І виходить, що замість добра Ви накопичуєте мої негативні емоції. Повірте, це геть не допомагає...

– Рито, простіть! Так, доповіли. А я замість допомогти дійсно заважаю. Що мені зробити для Вашого тата? Хоч в цьому не відмовляйте мені! Я можу замовити ліки з усього світу, – знову нормально розмовляв Ласло і мені здалося, що я починаю ставитися до нього, як до живого, а не до ідола.

– Дякую, поки все є. Одне прошу: зніміть спостереження. Це на мене тисне! Я зрозуміла Ваші мотиви. І обіцяю, що коли зможу, обов’язково розповім про себе. Тільки не зараз, – на диво м’яко говорила я йому та не впізнавала себе.

– Ви навіть не уявляєте: як порадували мене цими словами! Більше не буде ніякого супроводу. Ще раз перепрошую! Я завинив і чекатиму скільки завгодно. Тепер я відчуваю, що в мене з’явився шанс, – знову повернувся до своєї загадковості він, а я відразу пошкодувала про даровану Фінчу надію.

Розділ 6

Закінчувався місяць травень. З професійними рекомендаціями й покращеним здоров’ям мій тато повернувся додому. Вже відцвіли тюльпани, але сади ще зачаровували духмяними пахощами та сіяли на землю рожево-білосніжні пелюстки.

А новий загадковий знайомий - Ласло Фінч впевнено тримав слово й не набридав жодним чином. Здавалося, що життя налагоджується й тихо пливе поміж квітучих весняних дерев.

Та розслабилась я дарма! Якось ввечері, коли сонце сідало, а мої трудівниці закінчували роботу з останніми  клієнтами, він таки зателефонував. Один номер я закинула в базу, про всяк випадок, щоб бути готовою. Але звісно у цього пана тих контактів - цілісінька купа.

Я традиційно привіталася з клієнтом, та почувши Його голос, затремтіла як трава під вітром. Зате Фінч радісно проспівав:

– Неймовірно радий чути Вас, Рито, в доброму гуморі! Як тато, одужав? – відверто знущався той, хто явно й досі прискіпливо слідкував за моїм життям, просто робив це більш досконало. Я була впевнена!

– Дякую, татові стало краще і він тепер вдома. А хіба Вам не доповіли про його виписку? – з викликом запитала я у дивного залицяльника.

– Ви чарівна! – задоволено розсміявся Фінч і додав: – Я обіцяв не набридати Вам особисто, але справді цікавився здоров’ям пана Мовчана. І щиро радію, що наші профі йому допомогли. Адже крім нормального людського співчуття, я присягався сумирно чекати на нашу з Вами нову зустріч. Та є момент, котрий чекати не в змозі.

Ох, вже ця загадковість! Може наразі він так толерантно натякає, що чоловіча гордість в його штанях більше не витримує покірного очікування?

–  Даруйте, пане Фінч, та я Вас не розумію, – холодно відповідаю на його гарячий поклик.

– Я поясню, Рито. У п’ятницю мені виповнюється п’ятдесят. Звісно для такого юного й прекрасного створіння, яке Ви бачите кожного дня в дзеркалі - це лише підкреслює мою старість. Але я себе старим геть не відчуваю і хочу свята. Та й друзі вже дістали: коли збиратися і як? Вони у мене заповзяті. А я не уявляю свого свята без Вас...

О, Господи! Ледве не скрикнула я вголос та розгублено шукала мозком причину, щоб мотивувати відмову. Адже цей маргінал не повірить жодній байці та обов’язково ретельно перевірить її на дійсність. А в голову, як на зло, не приходило нічого путнього, хоч повісьте!

– Що ж Ви мовчите, красуне? Я й сукню Вам замовив. Таку, що підкреслить Вашу неймовірну модельну зовнішність та перевершить усі поняття про красу, – ось тобі й відмовка, Рито. Скажи, що ти в чужих сукнях на банкети не ходиш і страшенно ображена його зухвалістю.

– Пане Фінч, за допомогу з одягом я Вам звісно вдячна, та за тридцять п’ять років назбирала на кілька вечірніх суконь. Тому спокійно поверніть замовлення до бутіка. Я думаю, що річ обов'язково знайде свою достойну господиню, – незадоволено відповіла я цьому нахабному благодійнику та знову почула його щасливий сміх.

– О, Боги! Ну чому не я, а Казимир Корецький тоді повів Вас до вінця? А ще купився на дешеву дівку і скривдив неймовірну жінку... Я б не посмів! Ця непокірність та палка відвага, наче природний чистий діамант. Даруйте, що сказав. Та я не бачив сенсу, коли зустрінемося розмовляти про минуле. Тому дізнався сам. Ви ж знаєте, що я до непристойності цікавий, – слухала я про дуже особисті моменти свого життя від невідомо кого й пекучий гнів поступово витісняв з душі страх.

– Тоді не бачу сенсу нової зустрічі, якщо Ви знаєте про мене більше, ніж я сама, – спеціально додаю наголосу невихованості, ніби забула про істинну причину запрошення. А чому я повинна дотримуватися пристойності з тим, хто порпається в моїй біографії, наче то якесь сміття?

– Туше, прекрасна Рито! Ви мій кумир тепер на все життя. Адже невтомно відвойовуєте право на думку, дію чи знання. Та Вам мене не зачепити! Я все одно побачу Вас на святі або відмовлюся від торжества...

– От зараз я заплуталася, Ласло! Ви хочете в мені збудити вину чи співчуття? – купилась я на його талановиту гру. Але ж мені так не зіграти!

– Я не скажу! Не можу телефоном. У п’ятницю венеціанський бал, в моєму клубі, розкриє Вам усе. Тому замовив відповідну сукню, маску та пір’ячко лебідки у Ваше шовкове волосся. Ми зі стилістом довго радилися й сподіваюсь, що шати припадуть Вам до душі. Програму вечора готують професіонали: актори, піротехніки, конферансьє. Я їм не заважаю. Мене хвилює фантастичний подарунок - ВАША присутність на балу! Не більше і не менше.

– Даруйте, але я не знала, що Ви плануєте середньовічний бал. Дійсно такої сукні я не маю. Корецький романтизмом не хворів. Його щорічні торжества проходили у ресторанах та були схожі на партійні збори. Я перестала їх відвідувати майже відразу і зробила приємність діловим дядькам, – непомітно втягувалась я в біографічні спогади.

– Простіть Марго, але я стверджую, що Ваш колишній - тупий козел. Не оцінити цей блаженний дар! То Ви погодитесь на участь в карнавалі? Багато хто цінує мої зібрання саме через те, що залишається інкогніто для всіх. Костюм і маска дарують право на розкутість. Адже назавтра ті особи одягнуть ділове вбрання й ніхто не здогадається, що мав приємне спілкування з невідомим. Це так захоплює, повірте! – продовжував гіпнозувати мене своїми доводами Фінч.

– Ну, добре вмовили! Мені цікаво побути серед дійства, яке я бачила лише в кіно. Не знаю, чим віддячу Вам та спробувати варто, – без будь-якого примусу й насилля погодилась на авантюру місцевого царька звичайна перукарка з Бучі.

Розділ 7

До кінця тижня залишалося ще кілька днів, а я наче сказилася. Все вивалювалося з моїх рук та я не пам'ятала за собою такого недбальства. В середу, прямо посеред перукарської зали, випадково розбила графин з водою. Далі зламала свій телефон. Добре, що в сервісному центрі талановиті хлопці його швидко відновили.

А найгірше, що в четвер на дорозі створила аварійну ситуацію. Інколи чоловіки зверхньо промовляють: «Не саджайте курку за кермо!» Та це не про мене. Мабуть, так думав і мій колишній, адже в шлюбі з ним мене скрізь катав професійний водій, а ще Корецький вимагав, щоб я завжди сиділа в красуні Хонді на задньому сидінні. Не думаю, що він ревнував молоду дружину до ввічливого Колі, просто казав, що так йому за мене спокійніше.