Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про таємничі букети, Ненсі Спрінгер

Мешл! — загорлала вона, навіть не дійшовши до сходового проходу. Глуха як тетеря місіс Таппер завжди зчиняла страшенний галас.　

Я підвелася, перетнула кімнату й швидко вкинула свої нотатки в камін. Тим часом старенька загупала у двері з силою, достатньою, щоб розколоти волоський горіх.　

— Міс Мешл, газета! — заволала вона мені в обличчя, коли я відчинила двері.　

— Дякую вам, місіс Таппер! — Вона мене, звісно, не почула, але побачила рух моїх губ (сподіваюся, він хоч трохи скидався на усмішку), коли я взяла газету з її рук.　

Утім, вона не пішла геть. Натомість випростала сутулу спину на весь свій низенький зріст і витріщилася на мене водянистими очима.　

— Міс Мешл, — урочисто мовила вона, ніби збираючись виконати моральний обов’язок, — то геть зле, шо ви отако сидьма сіли у чотирьох стінах. То не мої справи, та шо б там не скоїлося, воно не варте того, шоби ви стала отака бліденька. Ну ж бо, там розпогодилося, сонечко визирнуло, ніби й направду розвеснілося. Ану, беріть свого капелюшка та йдіть прогулятися трошка…　

Гадаю, вона сказала щось на кшталт цього. Та я її майже не слухала: мені дуже прикро, але я захряснула двері перед її носом. Адже мій погляд прикипів до заголовка першої шпальти «Дейлі Телеграф».　

У заголовку йшлося:　

ЗАГАДКОВЕ ЗНИКНЕННЯ

ПАРТНЕРА ШЕРЛОКА ГОЛМСА

МІСЦЕПЕРЕБУВАННЯ

ДОКТОРА ВАТСОНА НЕВІДОМЕ

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Навіть не присівши, а ставши як вкопана біля каміну, поки язики полум’я майже торкалися подолу моєї дешевої бавовняної домашньої сукенки, я взялася читати:

Район Блумсбері сколихнула подія, від якої точно пробіжить морозець по шкірі, а наслідки напевно охоплять увесь Лондон, якщо зниклого британського джентльмена не знайдуть якомога швидше. Доктор Джон Ватсон, шанований лікар, більш відомий як партнер та оповідач пригод знаменитого детектива містера Шерлока Голмса, загадково й безслідно зник. Звичайно ж, родина та друзі зниклого чоловіка нажахані, адже він міг потрапити до рук котрогось зі злочинців — ворогів містера Шерлока Голмса чи стати жертвою якогось лиходія, опинитися в заручниках або ж узагалі загинути через помсту. Окрім того, є підозра, що на лікаря могла вчинити напад група противників вакцинації у районі Іст-Енд, бо він завжди носить із собою чорний саквояж, щовидає його лікарський фах. Наразі не можна виключати жодного ймовірного страшного сценарію. Робляться спроби відстежити пересування доктора Ватсона минулої середи, того дня, коли він, як зазвичай, пішов відвідувати пацієнтів та залагоджувати справи, однак увечері не повернувся додому. Тривають допити візників кебів…　

І так далі, і тому подібне — купа слів і нічого путнього. Зникнення, взагалі не варте уваги, якби не ім’я мого брата в заголовку. Доктор Ватсон попрощався зі своєю дружиною в середу вранці, а зараз уже минув полудень п’ятниці. Лікаря немає два дні. Я уявила, як поліція виправдовується, буцімто він зник через якісь несерйозні обставини, та от-от від нього надійде телеграма чи лист із поясненнями, де і чому він забарився. «Робляться спроби» означає, що поліція досі не взялася за розслідування, інакше в газеті вказали б відповідального за цю справу інспектора. Ні, насправді поки що знайти доктора Ватсона намагаються тільки двоє осіб: його дружина і його друг, себто мій брат Шерлок Голмс.　

А тепер і ще одна — я.　

Стривайте-но. А що, як мій брат сам організував це зникнення, аби підступно заманити мене в пастку?　

Шерлоку відомо, що я двічі вплуталася у розслідування таємничого зникнення людей. Може, він і не підозрює, що я вигадала доктора Леслі Раґостіна, вченого-зниколога, та, цілком імовірно, знає, що я працювала на нього. Чи розуміє він, що моє покликання — шукати зникле?　

Невже він запідозрив, що я симпатизую доброму доктору Ватсону, наче рідному батькові?　

Тож, можливо, варто ставитися до останніх подій якнайобережніше?　

Та поки ці напрочуд розсудливі думки метушилися в моїй голові, я вже жбурнула газету у вогонь і заходилася копирсатися в шафі, обмірковуючи доречне маскування та можливі способи дізнатися подробиці зникнення доктора Ватсона — одним словом, найкращий підхід до цієї справи. Мене не спинила б навіть гамівна сорочка.　

Однак доведеться діяти обережно.　

А з цим виникли певні труднощі. Більшу частину минулого місяця я провела у своєму помешканні, ображена на матусю, яка не допомогла мені, коли я цього потребувала, — іншими словами, ледарювала й супилася. І тепер почувалася геть неготовою до будь-яких дій. Мені бракувало купи потрібних речей.　

Загорнувшись із головою в непоказну шаль, я вирушила роздобути їх. О, місіс Таппер зрадіє, що я йду на прогулянку.　

Я й справді вирішила прогулятися. Мої почуття здавалися такими ж сплутаними, як і лабіринти вуличок міських нетрів, а думки купчилися, неначе ті брудні будиночки з гострими дашками, що нависали наді мною. Можливо, довга прогулянка справді допоможе навести бодай якийсь лад у думках.　

Однак все навколо аж ніяк не сприяло заспокоєнню. Продавець випічки горланив:　

— Гаряченькі пиріжки з м’ясом, два на пенні!　

Вуличні хлопчиська гопцювали навколо нього та дражнилися, натякаючи на ймовірну начинку його пиріжків:　

— Песики і котики! Кицьки та щури!　

Набурмосений констебль поспішив розігнати їх, щоб не заважали рухові.　

Як сказала місіс Таппер, надворі й справді розвеснілося, однак тепліша погода тільки посилила сморід туалетів в орендованих будівлях, кожним із яких користувалося зо двісті лондонських «немитих і нечесаних».　

Тхнула й Темза поруч, і газовий завод, який височів над нетрями, ніби роздута блискуча гусінь на сталевих лапках, що нищить усе під собою.　

Ну гаразд, може, я й справді розсмакувала красу сонячної днини — таку в Лондоні нечасто побачиш, бо тут зазвичай панують хмари диму, якою б не була погода в інших місцях. Утім, від першого проблиску весни вулиці завирували й стали небезпечнішими.　

Ось, приміром, дільнична медсестра в старомодному чорному чепчику, довгому плащі та білому фартушку намагається проскочити до вузького подвір’ячка, помережаного мотузками з білизною, а чоловіки, що вештаються поруч, вуличні розбишаки й навіть декілька жінок лають її на всі заставки та жбурляють в неї багнюку, каміння та кінський послід.　

«Відважна жінка», — подумалося мені, однак, визнаю, далі я замислилася про те, чи вийде із вбрання медсестри хороше маскування. Чи краще взяти чорну довгу спідницю у військовому стилі з червоним жакетом, як у «Дівчат “Алилуї”»[8] генерала Бута? Бо, здається, люди, зустрічаючи когось в уніформі, насамперед звертають увагу на одяг, а не на саму людину.　

Але Шерлок Голмс не такий простак. Він знає, що