Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про таємничі букети, Ненсі Спрінгер

я розгулювала в чернечому вбранні, тож тепер придивлятиметься і до диякониси, і до нянечки, і до медсестри. Ні, слід вигадати таке маскування, якого він від мене точно не очікує.　

Тим часом, на щастя, Іст-Енд залишився позаду. Я вже не човпала поміж похилених халуп і простувала тротуарами вздовж широких брукованих вулиць, а попереду бовванів купол собору Святого Павла. Мені подумалося, що ця пам’ятка з грецькими колонами дивно контрастує з блискучими сталевими й не меншими за висотою газовими заводами, годі й казати про шпилі готичних церков поблизу, обліплені гаргуйлями. Чи навіть про будинки в італійському стилі, які я саме проминала, з їхніми квадратними вежами й безліччю карнизів. Більша частина Лондону здавалася суцільною мішаниною: залізниці й фабрики, споруди часів Другої французької імперії, будівлі в мавританському стилі, подекуди вкраплення Георгіанської епохи, де-не-де — доби Регентства, на додачу ще й неотюдор чи неокласика, нео-те й нео-се. Це місто, як і я, було не певне, якого вигляду прибрати.　

Тут розмаїття люду було навіть більше, ніж в Іст-Енді. Розкішно вбрані леді заходили в галантереї, крамниці капелюшків та парфумерії, швидко залагоджуючи свої справи, щоби їх, бува, не сплутали із тими причепуреними «леді», які вешталися тротуарами з дещо іншою метою. Продавчині видиралися наверх омнібусів із прудкістю гірських кіз, а приїжджі з навколишніх сіл витріщалися навсібіч: на посильних на велосипедах; продавців скриньок, що носили свій крам на наплічній палі; чорних, як і їхні щітки, сажотрусів, що сновигали поруч; заляпаних чорнилом студентів із книжками в руках; вуличних музик; джентльменів, із ніг до голови вбраних у світло-сірі або чорні костюми, та елегантних «парубків» зовсім іншого штибу, що шукали розваг. Колись мої брати гадали, ніби я замаскувалася саме під одного з таких гульвіс.　

Назустріч почимчикувала коротковолоса жінка в котелку, вбрана в плащ візника. Одною рукою без рукавички вона тримала ціпок, а другою — повідець із бультер’єром. Напевно, мої брати переймалися, що я стану навіть гіршою за неї, може, ще й сигарою пихкатиму.　

Я простувала вже самим Лондоном, себто найстарішою частиною міста. Можна було б вважати її центром міста, проте звання центра поділяли і Тауер, і Конвент-Ґарден, і площа Пікаділлі чи Трафальгарська, і Букінгемський палац, і Вестмінстерський, де засідав британський парламент. До лондонського центру не знаєш, як і підійти, достоту як до тушкованої баранячої голови, яку готує місіс Таппер.　

Стримуючись від подальшого порівняння плутаного міста й павутиння власних думок, я вирушила до Голівелл-стріт.　

Цій вузькій звивистій брудній вулиці навряд чи можна було дати більш іронічну назву[9], у її мальовничих старих будиночках під стрімкими дахами тулилися здебільшого продавці сороміцьких публікацій та дешевих світлин. Однак я прийшла сюди не для того, аби милуватися літографіями з молодицями, що хизуються своїми нижніми спідницями та литками, зашнуровуючи шотландські черевички. Я шукала інший крам. Ще за часів королеви Єлизавети Голівелл-стріт стала прихистком для торговців текстилем, і відгомін тієї торгівлі шовками та розкішними тканинами залишився серед продавців костюмів, розкішних туалетів та дивного старовинного вбрання для маскарадів. Поки я продиралася крізь натовп, згори на мене неприємно вишкірялися дерев’яні вивіски у формі масок. Мало того, що сама Голівелл-стріт була старезна, кривуляста й вузька, та ще й кричущий крам продавців світлин стояв уздовж їхніх магазинів на тротуарі, ніби простягаючи свої лабети до покупців. Поки я проштовхувалася крізь натовп, гарненька дівчинка приблизно шести років смикнула мене за рукав і запропонувала купити те, що на перший погляд скидалося на колоду гральних карт. Та придивившись, я відсахнулася й поспішила далі.　

Нарешті. На краю навислого карниза старого будинку з обрешітки та тиньку притулилася дерев’яна вивіска, яка, цілком імовірно, існувала тут стільки ж, скільки й сама будівля. Вивіска у вигляді півня напевно позначала крамницю, яку я шукала.　

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Я дізналася про цю крамничку під час однієї пригоди, про яку варто розповісти. Бачте, кілька тижнів тому моєму братові Шерлоку майже вдалося мене зловити. Однак упродовж тих напружених кількох хвилин, поки він викликав поліцію, щоб прочесати вулиці, я знайшла несподіваний притулок — Бейкер-стріт, 221-Б, тобто помешкання самого Шерлока. А потрапила я до нього, видершись по платану на дах і далі — крізь вікно спальні.　

Відтоді я аж палала з цікавості, як же відреагував мій брат, коли, повернувшись додому на світанку, виявив моє зотліле чернече вбрання у своєму каміні й зауважив, що з його шафи зникло декілька речей. Гадаю, він був страшенно розлючений. Та, на диво, ця думка не викликала в мене усмішки.　

А от якби це був Майкрофт… Може, якось іншим разом.　

Отож поки я кілька годин переховувалася в кімнаті Шерлока, він обнишпорив усі провулки й закапелки, всі стайні та подвір’я в околицях. А я не гаяла часу й роздивлялася майно свого брата. У нього була окрема шафка, повнісінька перук, накладних борід та геть незнайомого мені приладдя для маскування: мастики для обличчя; бородавок і шрамів-наліпок; жахливих, схожих на зруйновані й просочені креозотом[10]середньовічні бійниці, вставних зубів, якими, напевно, брат приховував власні бездоганні; тюбетейок, що створюють вигляд плішини чи залисин; різноманітних пігментів для шкіри — від рум’яного до смаглявого; накладних нігтів (недоглянутих, жовтих, зі смужками або ж надто довгих, скарлючених); наліпок, які дають змогу змінити форму рота або навіть зробити заячу губу. Словом, я вирячилася на це все, як теля на нові ворота. Де ж мій брат роздобув такі навдивовижу корисні речі?　

Обнишпоривши його стіл, я знайшла квитанції з різних крамниць. Більшість із них розташовувалась у театральному районі та вочевидь служила для забезпечення потреб акторів. Навряд чи я зможу вдати з себе актрису. Але деякі з речей Шерлок купив декілька років тому в магазині на Голівелл-стріт. У крамничці під назвою «Шантеклер».　

Тож я вирішила почати з неї. Останнім часом мій брат нічого не купував у «Шантеклері».　

Може, крамниця закрилася? Однак є лише один спосіб про це дізнатися. Якщо вона й досі працює, то це чудово: мій брат із якоїсь причини більше туди не навідується, тож ми навряд чи зустрінемося.　

Вивіска над крамницею була вирізьблена у вигляді півня, адже Шантеклер — це ім’я півня з «Роману про Ренара»[11]. Я не знала, звідки пішла історія лиса Ренара, але читала про півня Шантеклера у котрійсь із «Кентерберійських оповідей» Чосера.　

Голівелл-стріт завжди аж кишіла людом, що витріщався на вітрини крамниць. Тож мені довелося прокладати шлях до