Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

1.2

***

Він заклякає, губи міцно стулені, наче статую цілую. Та і я просто притискаюсь, в голові рахуючи хвилини й прислухаючись до кроків Стьопочки. А потім наче щось вибухає. Тіло пронизує електричний струм. Незнайомець несподівано обхоплює мою талію рукою та притягує до себе. Крокує вперед, щоб я вперлась щільніше лопатками в стіну й перехоплює ініціативу. Його вуста починають творити шалені речі, таких поцілунків в мене навіть зі Стьопою не було. Поцілунків від яких паморочиться в голові, а ноги розтікаються наче морозиво на сонці. З губ зривається глухий стогін, я навіть забуваю про колишнього, про те, чому пішла на такі жертви. 

Й чи жертви ― мелькає в голові. Може це перший та останній такий поцілунок у моєму житті. І я вже чіпляюсь за лацкани не для того, щоб притягнути, а щоб не впасти.

Ну ти, Діано, й вертихвістка ― картаю себе подумки.

Розриваю поцілунок перша, нарешті в мені прокидається гордість. Ледве дихаю, але на ногах тримаюсь. Ошелешено кліпаю очима. Він теж дивиться трохи здивовано, але рук не розтискає. Мені вже не до Стьопочки, якщо чесно, свої б думки до ладу привести. Дивлюсь в чорні очі й наче пірнаю в їх глибину. Мені здається, що поцілунок триває й досі, хоча наші губи більше не торкаються. Той самий ніжний лоскіт, та ж млість, насолода, воно продовжується. І це мене лякає. Десь глибоко в підсвідомості мелькає ― саме так хлопці можуть вкрасти душу. Якщо зі Стьопкою була закоханість, що швидко пройшла, варто було йому повестися як козел, то цей хлопець… хм… скоріше молодий чоловік, він надовго залишить слід у душі, я це відчуваю. 

У горлі раптово пересихає, туман в голові розсіюється. Я нажахана тим, що натворила, а ще більше нажахана своєю реакцією, відхиляюсь, впираюсь долонями йму в груди й несподівано брякаю:

― Дякую, мені було дуже приємно!

А там, бочком, бочкою відсуваюсь у сторону, викручуюсь з обіймів і тікаю за столик. Тепер присутність колишнього ні краплі не хвилює. А от пильний палкий погляд, що відчуваю між лопаток, примушує тікати не обертаючись. 

― Де ти так довго! ― першим помічає Макс і відразу ж з докором. ― Я тут ледь не здох від голоду!

Плюхаюсь на стілець, відсапуюсь. Між лопаток свербить.

― Ді? ― занепокоєно перепитує Лідочка. 

Нарешті дар мови повертається. А дихання стає плавнішим.

― Від Стьопки ховалась, ― зізнаюсь відразу. Друзі в курсі моїх проблем "від і до". Найкращі.

― Він тут? ― Лідочка відраз ж починає вертіти головою. 

― Начистити пику? ― розминає кулаки спортсмен Макс.

― Ага, ― хапаю свою склянку з колою й роблю кілька жадібних ковтків. ― Але нічого чистити не треба. Не чіпай лайно, не буде смердіти. Його природа й так покарала відсутністю мозку, ― заспокоюю Макса. 

А я раптом розумію, що зі своїми хвилюваннями геть забула від кого ховалась. То де ж він? 

Собі повертаюсь в ту сторону, де його столик. Але там одна лише дівчина, щось гортає в телефоні, час від часу потягуючи зі склянки щось болотяно-зеленого кольору. 

Мимовільно зморщую носа, апетитним напій не виглядає, й повертаюсь до своїх.

― Може, в туалет вийшов. Он його нова пасія, ― киваю в сторону любительки болотної жижі й попутно відмічаю, що я була настільки захоплена незнайомцем й навіть не зрозуміла, коли пройшов повіз Степан, і чи взагалі він проходив. Хай би його в тому туалеті русалки втопили.

― Ну, що Лідусь, за тебе?  ― підіймаю склянку. Треба переключитись й якомога швидше викинути з голови недавні події. Кінець кінцем я тут через подругу, якій вже двадцятка стукнула. 

Ми цокаємось й нарешті беремося до їжі. Але попри голод та апетитну піцу, мені шматок в горло не лізе. Губи печуть, я наче й досі відчуваю поцілунок, й струм побігає тілом, а всередині стає млосно і тягуче, як ніби я досі в сильних обіймах красунчика. 

Й щось тягне глянути в вікно. Те саме печіння, що пробирає до кісток, коли відчувала погляд незнайомця. Повільно повертаюсь й наштовхуюсь на його погляд. 

Він стоїть прямо напроти вікна, біля величезної шалено дорогої машини. Дивиться на мене так пильно, наче хоче прочитати думки. Не треба мати зірку в лобі, щоб здогадатись, він з того типу людей, на яких викарбувано великими неоновими літерами: “НЕБЕЗПЕКА”. 

Мене всю від маківки й до п’ят охоплюють дрижаки, а губи знов починає обпікати. Дідько, на кого ж це я нарвалась там біля туалету, і що мені за це буде? 

А незнайомець, помітивши мій погляд, криво усміхається, багатообіцяльно й задоволено, наче кіт, що нарешті знайшов мишку, з якою можна досхочу погратися. Й нарешті сідає в свою громадну тачку з тонованими шибками. Та за кілька секунд м’яко рушає й зникає за рогом вулиці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍