Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

Розділ 1

Майже два місяці тому

Діана

― Дідько! Дідько! Дідько! ― притуляюсь спиною до холодної стіни й переводжу подих. От хто міг подумати, що таке трапиться? Вірогідність того, що мій колишній хлопець об’явиться у цьому ресторанчику була рівною нулю. Навіть менше. Цей заклад не на його смак. Але він за сусіднім столиком, а я тут, біля туалету. Ховаюсь наче якась злодійка чи волоцюжка, не наважуючись повернутись до друзів. 

― Дідько, ― шиплю знов і вдаряюсь потилицею об стіну. Аж зуби клацають. А перед очима починають мерехтіти зірочки.

― Ох, Ді, ― докоряє внутрішній голос. ― Якщо ти весь час так будеш реагувати на того бовдура Степана, то навряд чи доживеш до старості при здоровому глузді. 

Гмикаю. Голос, як завжди правий. Що мені заважає його постійно слухати? А він бо першим волав, що Степан повнісіньке лайно. Тільки ж хто на це звертав увагу…

Обережно виглядаю знов, сканую поглядом зал. На наш столик вже принесли величезну піцу, здається навіть сюди відчуваю її божественний аромат. Живіт озивається голосним голодним бурчанням ― я ж відразу після пар сюди поскакала. А вранці поснідала лиш кавою. Батьки за таке б по голівці не погладили, але звідки їм знати. 

Макс уже тягнеться за апетитним шматком, й Лідочка відразу шльопає його по загребущій долоні. Я вже уявляю, що вона там йому вичитує, мовляв, мене треба почекати. 

Ох, таки довго доведеться, хай би того Стьопочку гикавка взяла. Скільки різних кафешок у місті, а він сюди припхався і швабру свою притягнув. Як у них язики не повідсихали, лижуться вже яку хвилину. 

― О, ― тихо стогну. ― Це найгірше, що могло зі мною статись… Чому доля до мене така сувора?  

Так і уявляю мерзенну пику Стьопочки, що розпливеться в усмішці, коли мене побачить. 

― Що Ді, все сама? ― співчутливо поцокає язиком й вхопить за дупу свою швабру. Чи не третю за рахунком після нашого розставання. Більше як місяць в нього ті дівчата не тримаються. І чому я вважала, що буду для нього особливою. Де були мої мізки?

― Ти знаєш де, ― єхидно шепоче внутрішній голос. Зловтішається. Він у мене з тих, хто любить примовляти “а я ж говорив…”.

― Угу, саме там, ― відповідаю подумки. ― В рожевих мріях верхи на рожевих єдинорогах. 

Тільки в казках чудовисько стає принцом, в житті, якщо хлопець мудило, то щоб ти не робила, таким мудилом і залишиться. 

А поки картаю себе на чому світ стоїть, ледь не потрапляю в нову халепу. Вірніше в стару, яка стає набагато катастрофічнішою. Я казала, що гірше бути не може? Може! Ще й як!

Мій екс, нарешті відліпившись від швабри, несподівано встає і прямує прямо в мою сторону. А тікати мені нікуди. Хіба в туалет, проте кабінка одна й відсидітись я там точно не зможу.. 

― Дідько! ― знову стукаюсь головою об стіну. Може, мізки нарешті стануть на місце. 

Ну, де я так нагрішила, де? 

А я ж собі в мріях бачила, як ми зустрічаємось з ним десь на вулиці. Він сумний та зажурений від туги за мною. А я вся така шикарна, горда, в сукні, на підборах (куди я така шикарна йду, моєї фантазії не вистачило, але йду), хода від стегна, наче у моделей на подіумі. І волосся за спиною розвівається шикарними локонами, які тільки від “дайсона” бувать. Хм… щоправда в мене коротка стрижка, і “дайсон” той як крило від боїнга коштує, найближчим часом мені на нього не заробити. Але хай собі розвіваються, в мріях можна все. І каблучки такі: цок-цок. А під руку мене тримає просто неймовірний красень. Високий, широкоплечий, дорослий. От! І Стьопочка давиться зі злості, а я його навіть не помічаю. 

Але аже ніяк не біля туалету, де я злякана й розтріпана стою. Вся в милі, бо спішила після пар, боялась спізнитись на днюху Лідочки. На голові після шапки вороняче гніздо, на мені безрозмірна толстовка з жабокицем на пузі, джинси, в яких я наче бочка, бо під ними ще колготи з начосом. А замість витончених каблучків черевики з протекторною підошвою, бо слизько.

― Дідько! 

Злякано озираюсь, якусь хвилину метаюсь між двох стін, наче піймана у пастку миша, судомно думаю, щоб таке вигадати. Й раптом ледь не наштовхують когось. В першу секунду серце йойкає ― Степан. В горлі миттю виникає задушлива грудка, вже готуюсь оплакувати власну гордість. Але коли голова починає працювати, відмічаю, що цей хтось у сорочці й піджаку. Високий, бо носом я йому в груди соплю. Й пахне так, що в голові паморочиться. Точно не мій колишній, який полюбляв нудкі аромати.

Хапає мене за плечі, притримуючи. А я задираю голову й пропадаю. Ну до чого ж красень. Наче кінозірка. Очі майже чорні, густі вії, прямий ніс і просто приголомшлива лінія губ. Тільки вираз обличчя байдужий, наче не людина зовсім.

― Зайнято? ― цікавиться таким тоном, наче на нього щодня дівчата з-за рогу настрибують.

Кліпаю ошелешено. 

― Е-е-е-е… ― голова не варить, мізки ― рідке желе.

― В туалеті! ― супиться. ― Ви в черзі? 

Хитаю заперечливо головою і відповідаю не до ладу:

― Так! 

Чоловік схиляє голову набік, дивиться здивовано.

― Так у черзі! ― повторюю. Позорюсь, наче останній день живу на Землі. Ото буде сміху, коли хтось смикне за ручку, а там порожньо.

Він киває, окидає мене заінтригованим поглядом й прилаштовується навпроти, спираючись спиною об стінку. 

А я подумки даю собі ляща: красень красенем, а Стьопочка десь поряд. 

Знов боязко визираю в зал. Колишній ось-ось тут з'явиться.

Долоні від страху пітніють, коліна трусяться. Мені здається, я чую його кроки. В очах темніє, а вихід я так і не вигадала. Або ні… Або він все ж є… Мій хижий погляд пробігається по нічого не підозрюючому красунчику.

Впевнена, якби не ті удари потилицею, я б зроду такого не натворила. Але відбиті рештки мізків не здатні приймати адекватні рішення. І як тільки смутний силует Стьопочки з’являється з-за рогу, я не думаю, хапаю за лацкани піджака чоловіка напроти, притягую до себе й цілую. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍