Ірина Скрипник - Той, хто малює мангу , Ірина Скрипник

Ще через кілька днів він запропонував мені залишитися в нього на ніч. Це сталося через те, що ми розпочали працювати над новою мангою і зовсім втратили відлік часу. Коли я згадала, що мені час збиратись, була вже пізня ніч. Автобусів вже ніяких не було, і я почала панікувати. Була ідея викликати таксі, але Найден переконав мене залишитися і відвів до однієї з кімнат на третьому поверсі.

Кімната була просторою з окремим душем і великим вікном, яке виходило в бік саду. Все виглядало дуже затишно і спокійно. Ліжко було велике і м’яке, з білосніжною постільною білизною, а в кутку стояло крісло з невеликою лампою для читання. На стінах висіли картини, створені самим Найденом.

Прийнявши душ і одягнувши халат, який Найден люб’язно залишив, я підійшла до вікна і побачила його, сидячого на землі посеред саду. Мені стало цікаво, що він робив там. Його силует був чітким, але скільки я не намагалась придивлятися, здавалось, він зовсім не рухався. Його постава була спокійною, майже медитативною. Тож я зітхнула і лягла в ліжко, сподіваючись заснути.

Прокинулась через кілька годин від того, що йшов сильний дощ. Краплі гучно били по даху і вікнам, створюючи відчуття, ніби будинок опинився в серці бурі. Я спробувала увімкнути світло в кімнаті, але вимикач чомусь не спрацював. Занепокоєння охопило мене.

Зав’язавши щільніше пояс від халату, я вийшла з кімнати. Всюди було темно, і лише спалахи блискавок час від часу освітлювали коридори. Краплі від дощу били по даху і вікнам так, ніби от-от і потраплять всередину.

Я обережно спустилась на перший поверх, намагаючись не робити шуму. Будинок здавався лякаючим у цій темряві.

Почала йти до вітальні, щоб посидіти там на дивані і заспокоїтись, коли раптом помітила на підлозі під сходами Найдена. Він сидів там, підігнувши ноги. Його тіло було згорблене, а обличчя приховане в тіні. Я чула, як він тихо бурмотів:

——— Ненавиджу дощ! Завжди ненавидів! Не можу малювати під час дощу!

Я нахилилась до нього, намагаючись зрозуміти, що відбувається. В цей самий час за вікном вдарила блискавка, освітлюючи все на мить яскравим світлом. І я побачила його обличчя. Жах пройняв мене до кісток. Його обличчя було таким самим зеленим, як і його очі. Замість шкіри була луска, що блищала у світлі блискавки, а пальці руки витяглись і стали значно більше. Здалось, що я навіть побачила хвіст біля нього.

Я перелякано зробила крок назад, відчуваючи, як серце гупає у грудях. Що це було? Яка жахлива метаморфоза відбулась з Найденом в ту ніч? Як це взагалі можливо?

——— Ненавиджу дощ! — продовжував монотонно повторювати він. — Завжди ненавидів! Не можу малювати під час дощу!

Він сидів, згорбившись. Його тіло тремтіло. Я не знала, що мала робити. Це був не той Найден, якого я знала. Це було щось інше, щось моторошне і незрозуміле. Я відчула, як всередині мене боролись страх і співчуття. Мені хотілося допомогти йому, але водночас я боялась того, що бачила перед собою.

Зробивши крок назад, я знову подивилась на його обличчя, яке знову зникло в темряві. Що відбувалось з Найденом під час дощу? Чому він так реагував на негоду? Ці питання крутились у моїй голові, але я не могла знайти на них відповіді. За його маскою генія ховалося щось набагато глибше і страшніше, ніж мені належало знати.

Проте вранці він поводився, як завжди. Виглядав також більш звично. Ніякої луски не було. Шкіра була звичайного світлого кольору. І я подумала, що це могло наснитися мені. Все ж вперше ночувала поза домом…

Та раптом під час сніданку він запитав:

——— Чи не бачила ти чогось дивного вночі?

Я здивовано глянула на нього і замахала головою з боку в бік, намагаючись виглядати якомога спокійніше. Моє серце забилося швидше, але я зробила все можливе, щоб приховати свою тривогу.

——— Тоді  тебе звільнено, — сказав він ніби ненароком, потягнувшись за склянкою із соком.

Я різко встала, не вірячи своїм вухам.

——— Як звільнено? — обурено спитала. — Чому?

——— Бо ти збрехала мені, — відповів він спокійно, наче обговорював щось буденне.

Я сіла за стіл і опустила голову, відчуваючи, як мене охоплює відчай. Слова ніяк не знаходилися. Я не могла зрозуміти, як усе так швидко змінилося.

——— Ти не могла не помітити цього, — продовжив він.

Я підняла погляд і побачила, як він встав. Його обличчя залишалось незворушним, але тіло почало зеленіти. Замість шкіри з’явилася луска. Це було настільки несподівано, що я не знала, що мені робити. Здавалося, що це все якийсь жахливий сон.

——— Саме тому я працюю вдома, — сказав він і вперся руками в стіл. — Лише кілька людей знають мою таємницю. Тепер ти одна з них.

Його очі сяяли яскравим зеленим світлом. Моє тіло охопив страх, але я все-таки зуміла запитати:

——— І що тепер буде зі мною? 

——— Ти побачила мій справжній драконячий вигляд, тож мені вигідніше тримати тебе біля себе. Однак ти збрехала мені…

——— Це — вперше і востаннє, дайте мені ще один шанс.

Він посміхнувся і нахилився ближче до мого обличчя. Його подих був холодним, і я відчула легкий запах ментолу, який йшов від нього. Його очі проникливо дивилися в мої.

——— Боюсь, тепер тобі доведеться бути кимось більшим для мене, аніж звичайною помічницею, — провів своєю холодною і слизькою рукою по моєму обличчю. — Ти ж розумієш, про що я? І яку я хочу плату за те, що залишу тебе працювати в своєму видавництві?

Я опустила очі, відчуваючи, як моє серце шалено забилось у грудях. Відчуття тривоги та невизначеності наростали. Я не знала, що йому відповісти. Моє тіло було охоплене холодом від його дотику, а розум намагався знайти вихід з цієї складної ситуації.

Він прибрав руку і відійшов на кілька кроків назад. Виглядав настільки непохитним, що це ще більше лякало мене.

——— Звісно, ти маєш право відмовитись. Вихід — там, — вказав він рукою на двері. — Тільки тобі зараз вирішувати: відмовитись від своєї мрії і піти чи залишитись і дізнатись, чого насправді вартий твій талант?