Ірина Скрипник - Той, хто малює мангу , Ірина Скрипник

Я почала сумніватися в собі, у своїх здібностях, у своєму виборі…

——— Якщо цього достатньо, щоб твої руки опустилися, — почула я голос Найдена за своєю спиною, — тоді тобі точно не місце серед творчих людей. Тут всі вороги один одному. Або ти критикуєш роботи інших, або критикують тебе. Третього варіанту не існує. 

Я повернулась і подивилась ще раз на Найдена. На цей раз його обличчя було більш дружнім. Риси стали м'якшими, а в очах з'явилась іскра зацікавленості. Він навіть посміхнувся, показавши рукою на скетчбук:

——— Давай гляну ще раз.

Я відчула, як всередині мене знову пробуджується надія. Це був мій останній шанс довести, що я таки здатна хоча б на щось. 

Цього разу він навіть сів на диван по-іншому. Розвернувся обличчям до вікна, поклавши ноги на підлокітник . Потім зібрав своє волосся у маленький кумедний хвостик і відкрив мій скетчбук.

Я стояла на порозі кімнати, затамувавши подих. Він довго роздивлявся кожен ескіз. Його очі уважно досліджували кожну деталь. По деяким з них він навіть провів пальцями, наче намагався щось відчути, що я могла сховати за тонкими лініями. Здавалося, він мовчав цілу вічність, поки дійшов до останньої сторінки. Його пальці ковзали по паперу так делікатно, ніби він намагався зрозуміти кожен штрих і кожну тінь.

Потім Найден закрив скетчбук, поклав його на стіл і повернув свою голову в мій бік:

——— Даю тобі тиждень, щоб ти розібралась, як працювати з чорнилами. Не хочу, щоб ти зіпсувала мені щось через свою недосвідченість.

Сказавши це, він встав і підняв один із тих ватманів, які лежали на підлозі. Це був великий аркуш паперу, на якому вже були зроблені якісь позначки, наче він почав нову роботу, але ще не завершив.

——— Можеш потренуватись на цьому.

Я взяла ватман і ще раз глянула на його обличчя. Яскраві зелені очі так і зачаровували мене. Вони здавалися настільки глибокими і наповненими життям, що я не могла відірвати від них погляду. 

За тиждень я прийшла знову. На цей раз він сидів на другому поверсі з повністю відкритими вікнами і дверима на балкон. Але вітер чомусь не потрапляв до кімнати і не розкидував аркуші паперу. Тільки сонячне світло заливало кімнату, створюючи теплу і затишну атмосферу. 

Я здивовано підійшла до балкону і простягнула руку вперед, відчуваючи легкий холодний вітер ззовні:

——— Як ви це зробили?

Він здивовано глянув на мене, наче не зрозумів мого запитання. Його обличчя виражало легке здивування, а потім на ньому несподівано з’явилась хитра усмішка.

Я цього не помітила відразу. Вийшла на балкон. Дув холодний осінній вітер, що змушував мене тремтіти від прохолоди. Але всередині вітер взагалі не відчувався. Все було тихо і спокійно. Тільки сонце світило на мої босі ноги, надаючи приємне тепло. Контраст був настільки явним, що я не могла не звернути на це увагу.

——— Це що, фокус якийсь?

Тоді Найден поклав механічний олівець і підійшов до мене. Його рухи були плавними і впевненими, наче він точно знав, що робить.

——— Ти точно хочеш знати? — провів раптом рукою по моїй талії. 

Його дотик був теплим і ніжним, викликаючи мурахи по всьому моєму тілу. Від цього дотику щоки покрились рум'янцем, і я відчула, як моє серце починає битися швидше. Я опустила очі, намагаючись приховати своє хвилювання.

——— Чи все ж почнемо працювати? — торкнувся раптом до моєї спини.

——— Почнемо працювати, — прошепотіла я.

Але Найден підійшов ще ближче. Так близько, що я відчула його дихання на своїй шиї. Воно викликало в мені ще більший трепет.

——— Ти впевнена?

Мої ноги почали підкошуватись та все ж я кивнула і підійшла до письмового столу, намагаючись зосередитись на роботі. Найден засміявся. Його сміх був доволі доброзичливим, але водночас і трохи глузливим. Він сів поруч, спостерігаючи за мною. Було таке враження, ніби чекав підходящого моменту, щоб знову доторкнутися до мене. От же паскудник!

Я спробувала сконцентруватися і почала вивчати канцелярію на столі, щоб знати, з чим доведеться мати справу. Увесь перший день він давав мені обводити щось незначне і слідкував, щоб я ніде не помилилась. Його очі уважно стежили за кожним моїм рухом, і я відчувала цей пильний погляд на собі постійно. 

Через два тижні дозволив нарешті зробити фон. Це було, наче невелика перемога. Я гадала, що мої зусилля нарешті почали приносити плоди. Але героями все ще займався Найден особисто. Його руки легко і швидко малювали кожну деталь, наче він робив це автоматично.

Через місяць в його будинку зʼявилась та сама пані із видавництва, яка проводила співбесіду. Її поява була несподіваною для мене. Ще більше мене здивувало те, що Найден залишив мене саму за письмовим столом, а сам спустився з пані вниз.

Я тихенько вийшла з кімнати і підійшла до сходів, щоб почути, про що вони будуть розмовляти. Цікавість так і розпирала мене. Я не могла втриматись, щоб не підслухати.

——— Я зробив два розділи, можете відправляти їх до друку, — сказав Найден.

Після цього я почула, як зашурхотів папір і наче щось впало на підлогу. Це був легкий звук, але він привернув мою увагу. Я намагалася зрозуміти, що відбувається. Нахилилась ближче до перил, щоб краще чути. 

——— Ви вирішили вбити головного героя? — нервово запитала пані.

——— Я втомився від нього. Він мене бісить.

——— Але ж читачі… Вони не зрозуміють… Не можна так просто вбивати головного героя! А як же сюжет?

——— Ти справді так думаєш? — прозвучав голос Найдена.

——— Так…

——— Тоді тебе звільнено. До вечора щоб тебе вже не було в моєму видавництві!

Після цього я почула його кроки і швидко забігла до кімнати, сівши на своє місце. Найден увійшов мовчки. Його обличчя було непроникним. Він сів за стіл, не звертаючи на мене уваги. Я обережно спробувала глянути в його бік, намагаючись зрозуміти його настрій. Чи звільняти когось для нього звична справа?