Яна Янко - Моє Диво, Яна Янко

Серед застудженої тиші, крихкий шар снігу окутав кожну гілочку дерев та вуличні контури, перетворюючи пейзаж у казкову ідилію. Промені сонця, як величезне світлове перо, розсипалися по кристалах снігу, здавалося, виводячи їхню внутрішню дивовижну структуру на поверхню. Кожен крок залишався на стежці, які грали своєю власною геометричною грою на бездоріжжі.

За сніжною завісою було відчутно, що трошки попереду вирушає на світло величезний триповерховий будинок. Кожен його елемент, виготовлений із теплого дерева, здавався переплетеним з історією та звуками шелесту лісу. Дерев'яна огорожа, що облягла будинок, мелодійно піддавалася часові, в деяких місцях уступаючи своїм вікам і створюючи порожнини.

Придивившись уважніше, можна було помітити, що на другому поверсі відчинене одне вікно, з якого виривалося невеличке обличчя хлопчика семи років. Його очі були наповнені захопленням, коли він роздивлявся величність зимового пейзажу, в якому кожна сніжинка немов маленька чарівниця творила свій власний танець. Теплий дотик вітру лагідно гойдав його волосся, надаючи картині додаткового ліризму.

Чорне кучеряве волосся хлопчика, яке немов танцювало у різні боки, створювало ауру життєвої енергії. Його бліде обличчя, як молоко, відбивало виграшну білосніжну палітру за вікном. Очі, які сяяли блакитним відтінком, схожим на лід, захоплено фіксували свіжий сніговий простір, неначе зачаровані його чарівністю.

Його блудний погляд зачепився за чорну машину, яка ледве плигала по засніженій дорозі, зупиняючись на половині шляху. Віддзеркалюючи таємничу ауру зимового ландшафту, автомобіль став чорним акцентом на білому полотні природи. Хлопчик, вражений цією незвичайною зупинкою, залишив свої очі прикованими до того, як події розгорталися на сніжній сцені.

З темної машини вийшов чоловік у чорному пальті, його обличчя виглядало роздратованим, як тінь на фоні зимового світла. Він миттєво визначив свій шлях, трошки вагаючись біля машини, перед тим як рушити пішки у напрямку будинку. Його кроки, синхронізовані зі сніжним хрускотом, вносили невловний ритм у тишу зимового дня.

– Чого він припхався? – пробурмотів хлопчик собі під ніс, трохи здивовано фіксуючи рухи чоловіка.

І в цей момент двері відчинилися, і в кімнату хлопчика увійшла пані Олеся – одна із виховательок сиротинця, в якому він перебуває протягом трьох років. Її присутність приносила тепло та розуміння, які заспокоювали поглядом маленького спостерігача за вікном.

Пані Олеся, трошки повненька, вражала затишком у теплому світлому светрі та довгій спідниці. Довге світле волосся, зелені очі та постійна усмішка на губах створювали образ, який нагадував притулок і добро, розкриваючи у своєму вигляді турботу та любов до тих, кого вона оберігала в цьому особливому місці.

– Владику, до тебе прийшов пан Бойко, він хоче дещо тобі показати, – вона усміхнулась, виглядаючи як настільки теплий привітальний промінь у холодний день, зелені очі пані Олесі блищали від цікавості.
– Не називаєте мене так, – пробурмотів він, виражаючи свою невдоволену самовизначеність.
– Добре, добре, – пані Олеся знову усміхнулась, її усмішка як спокійний ранковий промінь освітлювала простір навколо.

"Вона завжди так каже" - в думках сказав хлопець, вгадавши в ній доброту і турботу.

– Тобі допомогти? – спитала вона, звертаючись до хлопця.
– Я сам.
– Гаразд, тільки обережно.
– Знаю, не перший раз.

Влад поклав руки на колеса та розвернув коляску від вікна до дверей. Його руки, облямовані холодом зимового повітря, напружилися, коли він почав крутити колеса, створюючи характерний звук ковзання по підлозі.

Тепер можна було помітити, що Влад був одягнений у червону піжаму, яка ніжно контрастувала із білим снігом за вікном. На одній нозі видно було капець, яким він легко керував колесами коляски. Чому тільки на одній? Бо інша до коліна була ампутована після аварії, яка сталася три роки тому. Та аварія забрала його батьків, а він втратив — праву ногу. Тепер він пересувається на інвалідній колясці, бувши живим свідком подій, які змінили його життя. Проживаючи в сиротинці "Сонце", оскільки ніхто не захотів взяти опіку над інвалідом, залишившись без рідних.

Тим часом Влад вже дістався сходів та зупинився на спеціальній платформі, яка опустила його на перший поверх, як відкритий мініліфт. Під час спуску, він обережно утримувався за поручні, а погляд його осягав дрібні нюанси навколишнього простору. Відчуття відмінності рівнів зникало разом із кожним метром, поки він не опинився на першому поверсі, він під'їхав до пана Бойка та зупинився біля нього.

Цього чоловіка звали Вадим Бойко, йому тридцять років, самотній, працює головним менеджером з продажів в компанії яка займається побутовою технікою, і він приходить сюди вже цілий рік кожних вихідних, в суботу або неділю. Вираз його обличчя змінювався від роздратованого до зосередженого, немовби він ніс щось важке та важливе. Таємничий зв'язок документів у його руках свідчив про серйозні справи, але його відвідування завжди було пов'язане тільки з Владом, ні з ким іншим. Це створювало загадковий аспект у його щотижневому приході, що привертало увагу та викликало питання.

В перший день, коли Вадим Бойко прийшов, Влад був настороженим і не довіряв чоловіку спершу. Тому тримався осторонь, переважно у своїй кімнаті, де кожні скрижалі звучали як запитання, а відблиски незнайомого світу за вікном зберігали його відстань. Напружене очікування перепліталося з певним страхом перед чимось новим і невідомим.

Але чомусь цей чоловік потім приходив до нього з подарунками. Після трьох місяців, Влад вже трохи звик до Вадима, але все одно не сильно довіряв. Вадим привозив невеликі сюрпризи, які здавались маленькими теплими променями в холодний світ його повсякденності. Кожен подарунок мав свою історію, а обличчя Вадима виражало непримушену турботу.

Навіть зараз, хоч Влад відчував, що починає прив'язуватися до нього, страх відсутності цього щотижневого візиту тривожив його думки. Боячись, що може прийти момент, коли Вадиму набридне, Влад вже зараз відчував болісний стиск у серці від цієї можливості. Але чому він прийшов? Сьогодні вівторок, і він не приходив в будні дні.