Євгенія Чернюх - Боса, Євгенія Чернюх

- Васильку! Василю, почекай. - вона легко відштохнула його. 
А він цілував її в старому сараї до запаморочення, що вже і не міг зупинитися. 
- Ти ж знаєш, я не хочу до весілля. Гріх. 
- Знаю, знаю... Я тоже не хочу аби на наших дітях такий гріх висів. - він поправив її сорочку і раптом помітив товстий рубець. 
- Шо це?! - оголив спину і там виявилося багато слідів від батога, які ще навіть не зажили. 
- Нені... - важко зітхнула. - Боясі, що в подолі принесу. - Ади Галина вже беремінна. Славко Катеринин женитисі не хоче. Каже, що не його...
- Василинко... - він обережно пригорнув її до себе. - Скоро Паска. Я пришлю сватів...
- Твоя мама цего не допустит, ти знаєш.  Озьде, як мене лиш не називала. 
- Ну то таємно озмим шлюб. 
- Та й куда ми підем?! Ні в тебе, ні в мене нас не треба. 
- У мене на тім боці живе вуйко. У него недавно жінка вмерла, а дітей вони не мают. То він нас прийме. Я вже балакав з ним. 
Після цих слів Василина ніби ожила. Її вже не  лякали ні плітки людей, ні мамині погрози, ні прокльони Василевої мами. Вони договорилися обвінчатися таком через два тижні після Великодня. 
Параска ходила сама не своя. Підслухавши випадково їх розмову про весілля втратила весь спокій. 
- Ну а що я зроблю?! - батько вже не витримав її скиглення. - Ну не хоче він тебе. НЕ ХОЧЕ! Я що його уб'ю?
- Нє, його не треба. Краще цю шльондру Василину. - заливалася сльозами Параска.
Вона знала, що втець її любить і зробить всьо шо вона хоче. Але тут він був безсилий. 
- Я вже балакав з старов Триндичихов. Вона нічо не годна йому зробити. 
- А може поїдем до відьми? Кажуть шо на тім боці, є баба, яка на віск зливає. То і поможе його приворожити.
- Ти чисто вдуріла Параско?! Через якогос обідранці? Тобі що, хлопців гонорових мало? Онде Іван Славчин тебе хоче. А він і коні має... 
Тільки Параска ні про кого крім Василя і чути не хотіла. Думала вона, думала... І таки придумала. Разом з ними жив мамин брат. Нежонатий. Він прийшов з війни, коли вона ще мала була. Мав контузію. І рушницю. 
- Вуєчку, ну я вас прошу... - стояла на колінах перед вуйком. - Ну я не знаю як буду жити, як він оженисі. Ну ви ж і на войні у людей стріляли... Ну я вас дуже прошу... 
Старий Олесь своїх дітей не мав, того племінників любив, як рідних.
- Ну як не хочете самі, то дайте мені ружйо... 
Великдень минув і Василина помаленько, тайком від мами збирала речі. Хоч їх у неї було мало та все ж... Старалася набутися з сестрами, знаючи, що тепер довгий час їх тепер не побачить. Прощалася... Благословляла їх. У п'ятницю встала раненько бо спати уже не могла. Ще одна ніч і вони з Василем обвінчаються. Вона  уявляла їх першу шлюбну ніч, переживаючи що геть нічого про це не знає... Думала про те, як це носити дитину під серцем. Спостерігала за Галиною, у якої вже добрячий живіт виріс... І тайком раділа, що Бог уберіг її від долі самотньої матері. Що хоча б їх дітей не будуть називати байстрюками.
Зібравши одяг пішла до ріки прати. Підкладаючи обличчя під теплі сонячні промені стряхнула білу простинь. І тут пролунав постріл. З верби, яку називали плакучою,  із криком полетіли круки та ворони. А на білу простині розпростерлася кривава плями. Дівчина упала. 
У церкві голосно били дзвони. Та не весільні. А сповіщаючи про смерть. Василь тряс мертве тіло намагаючись розбудити кохану. Аби помити і одягнути її у весільний одяг, в якому хоронили неодружених людей, його від неї відтягало четверо здорових хлопців. Він кричав, бився, плакав... А вона не вставала. 
- Синку, за Василинов уже рік минув. Доки будеш сам ходити. Женисі на Парасці. 
- Я Вам уже сказав, що не буду ні з ким женитисі. 
- Ади який гоноровий найшовсі! А ти про сестер подумав?! Їх же ніхто не бере бо ти кигавсі з тов Василинов. Опозорив нас на цілий район! Отако вони через тебе будут і самі сидіти! 
Через три місяці били весільні дзвони. Щаслива Параска ішла під руку до шлюбу з похмурим Василем. 

Кінець