Євгенія Чернюх - Боса, Євгенія Чернюх

Вечір неохоче підходив до завершення. Федько давно спав п'яний на своєму баяні, а замість нього Петро вигравав на гармошці забавну польку. Більшість вже розсілося по парах воркуючи. 
Василина вже засинала над пряжею, а пальці позатепали від роботи. Як раптом хтось заступив їй тускле світло від каганця на печі. Піднявши голову побачила громадну фігуру Василя. 
- Загуляєш зі мною... один... танець. - він невпевнено почухав потилицю. 
Та вона лише опустила погляд на босі ноги. В ту ж мить Василь роззувся. Відсунувши прядило дівчина таки встала. 
Закрутившись в танці під швидкий фокстрот вони не відчували ні холоду, ні землі під ногами. Він підхопив її за талію міцно притискаючи до себе і кружляв у повітрі забуваючи, як дихати. 
І нікому не було до них діла. Окрім Параски. Сціпившиціпивши зуби вона кляла сусідку найстрашнішими муками. 
- Василинко! - Василь намагався наздогнати дівчину та глибокий сніг не давав швидко рухатися. - Почекай! 
Озирнувшись, вона пришвидшила крок та дрантиві чоботи старшої сестри, раз попри раз залишалися у снігу. Перечепившись, таки впала у глибоку кучугуру. Руки і ноги заклякли від холоду так, що і поворушитися не могла. Василь витягнув її і взявся хухати на руки розтираючи їх. Витягнув чоботи, замотав її ноги у старі онучі і допоміг узутися. 
- Нашо ти це робиш? - закричала дівчина коли зуби перестали цокотіти. - Чого хочеш? Якщо того самого, то можеш зараз забиратисі! 
- Я хочу лиш відвести тебе додому. - він взяв під паху її мішок з прядивом. 
- Вчера Параску, нинька мене, а завтра кого? - не здавалася та намагаючись відібрати у нього свою роботу. 
- У мене з Парасков нічо нема... 
- А зі мнов є? 
- Буде... Якщо ти захочеш.
Василина поникла. Він не зачіпавсі до неї, як інші хлопці, не моргав, не жартував... І взагалі їй так хотілося, хоч на один вечір відчути себе нормальною... 
- Ходи... - зітхнувши взяла його під руку аби знову не впасти. 
Дійшовши додому Василь віддав їй мішок і нервово помнувшись на місці пішов гет. 
Через пару днів у неділю після церкви під клубом знов були танці. Та цей раз взувати чоботи була черга Галини. Василина дуже просила старшу сестру ще раз упустити їй взуття. Дівчині так хотілося ще хоть разочок подивитися на Василя, від якого з того самого часу ні слуху ні духу.  Та в Галини  були свої романтичні плани на вечір і упускати свій шанс вона збираласі. 
Пізно вночі, дівчина нарешті дошила рушник і загасила каганець, зручно вмощуючись на печі за комінком. Та раптом знадвору почувся дивний шум. Ніби хтось камінчиком кикув у вікно. Василина подумала, що то певно Галина прийшла і боїться чи мама спить.
Накинувши кожуха на плечі тихенько вийшла. Але там нікого не було. Лише на порозі стояли новесенькі чоботи. Хоча, вона припускала, хто мів зробити такий щедрий подарунок. А на ранок все чесно розказала мамі. 
- Ах ти ж шльондра пізаборна! - кричала стара мати замахуючись старим  катраном на доньку. - Вже за лахи з хлопами гуляєш! 
А потім переключилася на Галину, яка взагалі додому ночувати не прийшла. 
- Лиш попробуйте мені в подолі принести! Будете жити у псячій буді! 
Та від чобіт не відмовилася. 
Через тиждень знову були танці. Але ні Галину ні Василину мама не пустила. Покарані. 
Якось увечері дівчина верталася від тети Орихи, несучи на плечах дрова. Аби дорога була легшою бурмотіла молитву просячи Ангела допомогти їй дотягнути цей тягар. 
- Ти чого на танці не прийшла?
Ніби з-під землі виріс Василь. Відібравши від неї покривало з дровами закинув собі на плечі. 
- Я тебе про це не просила. - буркнула Василина. 
- Та мені не важко. Та й нам по дорозі. Я йду до вуйка Симена. 
- Я про чоботи кажу. 
- Не хотів... Аби ти  мерзла у ноги. Тобі ше діти родити. А баба кажут, шо аби дитинка здорова родиласі, треба ноги в теплі тримати.
- Шо ти мелеш? Які діти? 
- Наші. 
Вони зупинилися. Очі в очі. Від тої теплоти з якою він на неї дивився навіть сніг навколо танув. А вона не могла нічого вдіяти із серденьком, яке несамовито калатало в грудях.
То був початок. Початок кінця. Якби вони обидвоє знали чим усе обернеться, то тікали б у той вечір світ за очі. Один від одного. Або разом. Від усіх. 
Вона не одразу змогла повірити йому. Не хотіла нишком ходити на здибанки. Боялася. Клялася собі, що не вийде. Що це останній раз. І все одно, коли всі в хаті засинали бігла, аби хоч кілька хвилин погрітися в його теплих обіймах. 
А йому без неї був світ не милий. Ті ночі, коли їй не вдавалося до нього вирватися ставали катуванням. Все боявся чи не побила її матір. Чи чого не сталося... Дома теж було не солодко. Мама наказувала іти до Параски. Шантажувала, що шось собі зробить, якщо він не ожениться туди.