Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

Мілена шепоче на вухо, що їй, нарешті, батьки віддали ключі. Батько купив їй квартиру, там якраз закінчено ремонт.

— Ти можеш у мене залишитися ночувати, Ніку, — муркоче Мілена, а мені сьогодні це взагалі не вставляє.

Дивлюся на годинник. Минуло вже десять хвилин, чи змогла моя незнайомка встати на ногу? Не треба було їхати, тепер усі думки забиті цією дівчиною. Усередині неспокійно муляє.

— Ніку, ти що сьогодні дивний такий? — запитує Гліб, але я лише відмахуюся.

Минає ще хвилин п'ять. Усі ржуть, Дим щось розповідає, музика гуркоче, а в мене всередині вже виють справжнісінькі сирени. Нарешті, не витримую, відводжу руки Мілени і піднімаюся.

— Гаразд, Дим, з днем народження, мені треба виїхати. 

— Ти чого, Ніку? — незрозуміло моргає Анвар. — Досить флексити.

Решта теж обурюються.

— Ніку, ти що, мене кидаєш? — ображено дме губки Мілена, але мені пофігу.

Димов виходить зі мною, несу повну нісенітницю про батьківську машину, відбиваю підняту долоню і сідаю в «Діскавері».

Лечу на максимальній швидкості. Скільки всього часу минуло? Десять хвилин, п'ятнадцять? Вона вже пішла додому чи десь ще кульгає? 

Їду дворами, спеціально об'їжджаю кожен по периметру, вдивляючись у темряву. І нарешті бачу знайому постать, яка повільно бреде вздовж доріжки. Дівчина накульгує, і я полегшено видихаю. 

Знайшов!

Вона знову накинула капюшон, і мені шкода, що вона сховала своє волосся. Злітаю з сидіння і біжу. Серце шалено калатає, мало не вистрибує з грудей. 

— Привіт, мала... Гей, оката!

Вона обертається, і я на секунду відвертаюся від її дикого вигляду. Потріскані окуляри додають трешу, тепер вона більше схожа на персонаж із фільмів-антиутопій. Руки притиснуті до грудей, і я не одразу помічаю, що вона тримає невелике кошеня. 

Кіт чорний і зливається з тканиною. Той самий гівнюк, через якого вона кинулася під колеса «Діскавері».

— Ви? Звідки ви взялися? 

У мене сверблять руки зняти з неї окуляри й капюшон, тож засовую їх глибше в кишені.

— Не ви, а ти. Мене звуть Нікіта, і я той самий виродок, який вдарив тебе машиною. Повернувся, бо тебе потрібно відвезти додому.

Вона дивиться на мене, розбиті окуляри зловісно поблискують у світлі ліхтарів. А потім раптом усміхається, і я тільки зараз помічаю, що в неї на губі ранка. Ясно, чому вона її весь час облизує. 

Ось знову! Усередині ніби бензином облили й сірник кинули.

— Я ще й губу тобі розбив, — підношу руку до її обличчя і зразу ж прибираю. Почуваюся повним днищем. 

— Я Маша, — відповідає вона, — можна Марія.

Простягає руку, її долоня вся в дрібних подряпинах. Правильно, вона коли впала, в асфальт ними вперлася. У машині є серветки з антисептиком, треба обробити.

— Сідай у машину, я тебе відвезу.

— Дякую, я дійду сама. Залишилося недалеко.

Так, якщо не кульгати, напевно, недалеко. 

— Сідай, кажу.

— Я довше буду до машини йти, — продовжує вперто протестувати.

І справді, довше. Сперечатися ми будемо довше. Підхоплюю Машу на руки, вона неголосно скрикує «Нікіта!», і в мене по спині пробігає тремтіння, коли я чую своє ім'я. Як же кайфово в неї виходить!

 Несу Машу до машини. Вона мовчить, у мене серце десь у спині стрибає. 

Обережно саджаю її на сидіння, падаю за кермо і все-таки наважуюся.

— Маш, можна тебе попросити? Зніми капюшон. І окуляри...

Вона зволікає, явно роздумуючи, а потім тягне капюшон вниз. Шовковий водоспад розсипається по плечах, і в мене перехоплює подих. Сам знімаю з неї окуляри — обережно, щоб вони не тріснули в моїх руках. І завмираю.

Любі мої, рада привітати вас у першому творі на моєму другому акаунті. Перший - Тала Тоцка. Ця історія не тільки про підлітків, які вчаться у випускному одиннадцятому класі престижного столичного ліцея, але й трохи про їх батьків. Адже вони самі ще порівняно молоді))) Тобто ця історія буде розповідатися від чотирьох наших героїв та героїнь. Сподіваюсь, ця історія западе вам в душу. чекаю на ваші відгуки та лайки. Викладка розділів кожний день.