Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь

як можна! — вигукнув, почервонівши, молодий чоловік у фраку. — Ніби вона з тих, що ходять увечері по Невському проспекту; це, певно, дуже знатна дама, — продовжував він, зітхнувши, — один плащ на ній коштує карбованців з вісімдесят!

— Простак! — закричав Пирогов, силоміць штовхнувши його в той бік, де майорів яскравий плащ її. — Іди, бевзню, проґавиш! а я піду за блондинкою.

Обидва приятелі розійшлися.

«Знаємо ми вас усіх», — думав про себе з самозадоволеною й самовпевненою посмішкою Пирогов, вважаючи, що нема краси, яка могла б йому протистояти.

Молодий чоловік у фраку і плащі несміливою й трепетною ходою пішов у той бік, де майорів віддалік барвистий плащ, що — то брався яскравим блиском у міру наближення до світла ліхтаря, то враз вкривався тьмою, віддалившись від нього. Серце його билося, і він мимоволі прискорював ходу свою. Він не смів і думати про те, щоб дістати якесь право на увагу відлітаючої в далечині красуні, тим більше припустити таку чорну думку, на яку натякав йому поручик Пирогов; але йому хотілося тільки бачити дім, подивитися, де має житло це чарівне створіння, що, здавалося, злетіло з неба прямо на Невський проспект і, певне, відлетить невідомо куди. Він летів так швидко, що збивав раз у раз з тротуару солідних панів з сивими бакенбардами. Цей молодий чоловік належав до того класу, що становить у нас досить дивне явище і так само належить до громадян Петербурга, як особа, що з’являється нам у сні, належить до сущого світу. Ця особлива верства дуже незвичайна в тому місті, де всі або чиновники, або купці, або майстрові німці. Це був художник. Чи ж не правда, дивне явище? Художник петербурзький! Художник у краю снігів, художник у країні фінів, де все мокре, гладеньке, рівне, бліде, сіре, туманне. Ці художники зовсім не схожі на художників італійських, гордих, палких, як Італія та її небо; навпаки, це здебільшого добрий, сумирний народ, соромливий, безтурботний, що тихо любить своє мистецтво, п’є чай з двома приятелями своїми в маленькій кімнаті, скромно гомонить про улюблений предмет і більше ні про що не дбає. Він раз у раз зазве до себе якусь стару жебрачку і примусить її просидіти добрих годин шість для того, щоб відтворити на полотні її жалюгідну, бездушну міну. Він змальовує перспективу своєї кімнати з усяким художнім гамузом: гіпсовими руками й ногами, що стали кофейними від часу й пилу, поламаними живописними станками, зваленою палітрою, приятелем, що грає на гітарі, стінами, замазаними фарбами, з розчиненим вікном, крізь яке видно бліду Неву і бідних рибалок у червоних сорочках. У них завжди майже на всьому сіренький, мутний колорит, — незгладима печать півночі. При всьому тому вони зі справжньою насолодою трудяться коло свого діла. Вони часто мають справжній талант, і коли б тільки війнуло на них свіже повітря Італії, він би, певне, розвинувся так само вільно, широко й яскраво, як рослина, яку виносять, нарешті, з кімнати на чисте повітря. Вони взагалі дуже несміливі; орден і товстий еполет вкидають їх у таке замішання, що вони мимоволі знижують ціну на свої твори. Вони люблять інколи похизуватись, та хизування це завжди здається надто різким і трохи скидається на латку. На них побачите ви іноді чудовий фрак і забруднений плащ, дорогий бархатний жилет і сюртук весь у фарбі. Так само, як на недокінченому їх пейзажі побачите ви іноді намальовану вниз головою німфу, яку він, не знайшовши іншого місця, накидав на замазаному ґрунті попереднього свого твору, колись писаного ним з насолодою. Він ніколи не дивиться вам прямо в очі; коли ж і дивиться, то якось мутно, невиразно; він не пронизує вас яструбиним зором спостерігача або соколиним поглядом кавалерійського офіцера. Це буває через те, що він заразом бачить і ваші риси, і риси якогось гіпсового Геркулеса, що стоїть у його кімнаті; або йому ввижається його ж власна картина, яку він ще збирається створити. Через це він відповідає часто нескладно, іноді не до ладу, і предмети, що мішаються в його голові, ще збільшують його несміливість. До такого роду належав описаний нами молодий чоловік, художник Піскарьов, соромливий, боязкий, але з іскрами почуття в душі своїй, готовими при слушній нагоді перетворитися на полум’я. З таємним трепетом поспішав він за своїм предметом, що так сильно його вразив, і, здавалося, дивувався сам зі свого зухвальства. Незнайома істота, яка так привернула його очі, думки й почуття, раптом повернула голову і глянула на нього. Боже, які божественні риси! Сліпучої білості чарівне чоло відтінене було прекрасними, як агат, кучерями. Вони вилися, ці чудесні кучері, і частина їх, падаючи з-під капелюшка, дотикалась щоки, на якій від вечірнього холоду проступив тонкий свіжий рум’янець. Уста були замкнуті цілим роєм найпринадніших мрій. Все, що лишається від згадок про дитинство, що дає мріяння й тихе натхнення при засвіченій лампаді, — все це немов поєдналося, злилось і відбилось в її гармонійних устах. Вона глянула на Піскарьова, і від цього погляду затремтіло його серце; вона глянула суворо, почуття обурення проступило в неї на обличчі, коли вона побачила таке зухвале переслідування; але на цьому прекрасному обличчі і самий гнів був чарівний. Охоплений соромом і боязкістю, він спинився, опустивши очі; та як втратити це божество і не побачити навіть того святилища, де воно спустилося гостювати? Такі думки охопили молодого мрійника, і він наважився переслідувати. Але щоб не дати цього помітити, він віддалився на велику відстань, байдуже поглядав на всі боки і розглядав вивіски, а тим часом не спускав з очей жодного кроку незнайомої. Перехожі рідше почали зустрічатись, вулиця ставала тихішою; красуня оглянулась, і йому здалося, ніби легенька усмішка сяйнула на губах її. Він увесь затремтів і не вірив своїм очам. Ні, це ліхтар обманним світлом своїм відбив на обличчі її подобу усмішки, ні, це власні мрії сміються з нього. Але дух захопило в його грудях, все в ньому обернулось на невиразний трепет, всі почуття його горіли, і все перед ним огорнулось якимось туманом. Тротуар мчав під ним, карети з бистрими кіньми видавалися нерухомими, міст розтягувався і ламався на своїй арці, дім стояв дахом униз, будка валилася йому назустріч, і алебарда вартового, разом із золотими словами вивіски й намальованими ножицями, виблискувала, здавалося, на самісіньких віях його очей. І все це спричинив один погляд, один поворот гарненької голівки. Не чуючи, не бачачи, не зважаючи, він мчав по легких